Хмельницький портал

У кожної людини є така маленька цяточка на нашій великій землі, де вона народилася. Це зветься - батьківщина. Для когось вона маленька, але не для мене. Такою батьківщиною для мене і для моєї родини і є місто Проскурів, нині Хмельницький. Тут наше коріння. Моїх онуків, дітей, батька і матері, діда -прадіда.

За часів мого дитинства, моєї юності - це було невеличке місто в межах річок Буг та Плоскої, залізничного вокзалу і залізниці. Мій тато колись шуткував, що до революції в нашому місті було 30 тисяч мешканців, а нині одних не прописаних більше.

В повоєнні роки в місті було всього 5 середніх шкіл. Три жіночих і 2 чоловічих, кілька семирічок, педагогічне училище. Найбільшим навчальним закладом було танкове училище.

На 90 відсотків мешканці міста знали один одного. Батьки батьків, діти дітей. Батьки разом працювали, діти разом вчилися. Це було сім'я. Велика, дружня сім'я. На урочисті збиралися будинками, вулицями. Сьогодні цього не побачиш. Люди на сходовому майданчику один одного не знають.

Комусь це видасться дивним, але зустрічі випускників у ті роки проводилися цілісінький тиждень. Сьогодні в одній школі, завтра в другій, післязавтра...Жіночі запрошували чоловічі і навпаки. Сім'я. Але життя є життя.

Після закінчення школи багато випускників виїжджали на навчання і мало хто повертався. Працювати не було де. Із промислових підприємств були КПО ім.Куйбишева, артіль „Червоний партизан", артілі Промкооперації, цукровий та круп'яний заводи, хлібзавод, м'ясо - та птахокомбінат, кондитерська, меблева фабрики - і все.

В 50-ті роки місто почало розбудовуватися.. Це потребувало нових робочих рук. Спочатку це були жителі ближчих, а потім і дальніх сіл. Частка корінних проскурівчан з кожним роком зменшувалась. Багато нових городян прийняли умови співіснування проскурівчан і влились в цю сім’ю. Та, на жаль, далеко не всі.

Гадаю, що багатьом сьогодні відомі імена проскурівчан - Вільяма Рейгана, доктора наук, професора нашого національного університету, обласний комітет по спорту багато років очолював Георгій Шатоха. Знаний в місті і мій друг дитинства Толя Підгорний. Ми з ним і в дитсадок ходили, і в школу, і працювали на одному заводі. Він із давньої робітничої династії. Наші батьки дружили. Володі Папіровичу багато хто вдячний - він стільки побудував в цьому місті житла. Борис Медведев -працівник обласної прокуратури, Володя Макаров - аптекоупра-вління. Іван Дунець - генеральний директор „Адвісу", олімпійський чемпіон Сергій Нагорний - це вже молодше покоління, Толя Шевченко, Дмитро Стойко - директор підприємства „Освітні системи", Ростислав Бойченко - директор фірми "Текстиль", і ще, і ще багато людей старшого віку та молодих... Я міг би назвати ще добру тисячу - другу проскурівчан. І моїх однокласників Толю Горішевського, Валю Панасюка,...

Відповім і на інше питання: "А чим проскурівчани відрізняються від хмельничан?"

Зовнішньо - нічим. Лише внутрішньо. Проскурівчанин - це стан душі. Проскурівчани живуть містом, живуть разом з містом, живуть для міста. Вони раділи і радіють кожній новій будові, вони тужили і тужать, коли в місті трапляються якісь негаразди, вони працювали і працюють, щоб воно стало кращим. Не буду кривити душею - багато новітніх хмельничан можна зарахувати до проскурівчан. Правда, їм доводиться жити у двох вимірах. І місто для них стало рідним, і не забувають свою маленьку батьківщину.

Але для багатьох воно не стало рідним. Для них це місце роботи, місце проживання.

Проскурівчани велику втрату понесли в 80-90 роки, коли почався масовий виїзд за моря -океани. До їх честі, вони ніколи в тих дальніх краях не забувають про місто в якому народилися. Приїжджають.

Нещодавно й проскурівчани, які з діда-прадіда проживають у місті та не збираються його залишати, відчули потребу об’єднатися, щоб не зникнути поодинці. Наші діти і онуки повинні знати в якому славному місті вони народилися, його історію, його славних і видатних земляків, чиї імена і діла до цієї пори зостаються практично невідомими для хмельничан. Добре було б встановити меморіальні дошки, які будуть нагадувати про людей і події минулого, пов'язувати їх з сучасністю, виховувати повагу до вітчизняної історії та культури. Це важливо для міста ще й тим, що це останній шанс зберегти старі історичні будівлі, в яких жили і працювали знамениті земляки, бо при таких темпах забудови центру, наше древнє місто загубить своє обличчя - воно буде забудоване елітними будинками, торговими і розважальними центрами.

А ще ми хочемо нагадати окремим посадовцям, які народилися поза межами не тільки міста і області, що корінні проскурівчани є і будуть, і що ми бережемо свої традиції. А традиції Западинець, Грищок, Зозулинець впроваджувати в місті Проскурові не варто. Не приживуться.

Керівники організації не мають великих ілюзій, але розраховують на підтримку влади, депутатів міської ради, не байдужих хмельничан, меценатів - тих, кого ще до кінця не перемогла жадоба до збагачення.

А ми, народжені в рідному місті, зустрічаємося щотижня. Погомонимо про наболіле, вип'ємо по кухлю пива. Я цих зустрічей не пропускаю.

А після цього прямую до мами. Знаю, вона мене чекає. Я щаслива людина, у мене є до кого йти. При ній я відчуваю себе дитиною, хоча давно вже сам дідусь. Молодість, слава, багатство - все це скороминуче. Постійна лише материнська любов. Їм так мало потрібно нашим мамам. Обнімеш, поцілуєш, прошепочеш тихо на вушко:" Я тебе люблю". І вона відразу розквітає. Моїй мамі в цьому році виповнюється сто років. 22 жовтня готуємося відсвяткувати столітній ювілей. Але, і в тридцять, і в п’ятдесят, і в вісімдесят, і сьогодні - вона красуня. Струнка, тендітна, весела, завжди усміхнена. Трішки зморщок додалось, трішки недочуває, стала погано бачити, - але оптимізму не займати. Хоча її життя було не мед. В дев'ять залишилась без матері. А в сім'ї одні хлопці. Крім нею було ще чотири брати. Старших. Вся хатня робота на її плечі. Потім виняньчувала дітей старшого брата. З вісімнадцяти років почала працювати. Формувальницею в ливарному цеху. На Хмельницькому механічному заводі, нині „Прігма -прес". Це чисто чоловіча робота. Нині все механізовано, а тоді...Два дні формовки, на третій день заливка. Ви можете уявити, що ця тендітна жінка таскала розплавлений чавун і заливала у форми? В три-п’ятипудових ковшах.

Тут вона зустріла своє кохання, мого тата, з яким прожила в злагоді і любові майже сорок п’ять років. Жаль, рано пішов з життя. А тато у нас був, як сьогодні кажуть молоді, кльовий. Хто його вперше зустрічав, ніхто не вірив, що він робітник, працює формувальником. Руки як у піаніста. А гумору...У кожному слові.

І від тієї любові ранньої осені 1934 року з'явився на світ Божий я, пізніше братик Толя. Прожив всього півтора роки, а вже по війні і моя сестричка Людмилка. Її поява - це казка. Справжня. В евакуацію ми від'їжджали останнім ешелоном. Спочатку відправили устаткування. Але не повезло. Ешелон розбомбили. Чоловіки попрямували на схід, а ми пішака поверталися в місто. Тут вже порядкували німці. То були страшні часи. Мама, як і інші жінки з нашого дому, а жили ми в заводському, по вулиці Фабричній, пізніше Правди, зібралися і гуртом пішли до ворожки. Та глянула на неї і каже: "Йди додому. Твій повернеться, живий і здоровий. І ще у вас буде донька". Тато повернувся в 46, а в 47 році мені подарували сестричку. Ось така історія. Мамі було 39, а татові 42. От такі історія.

Мама учасник війни... Справа не в званні. Для таких як моя мами я б на державному рівні становив би звання - Ветеран Життя.

На жаль, цей ветеран все життя прожив без ванни, без водопостачання, з “удобствами во дворе". Не справедливо. Я так вважаю.

Хто у нас почесні громадяни міста? Партійні працівники, мери міст, воїни-визволителі. Заперечень немає. Заслужили на таку пошану. А хіба моя мама, одна з перших стахановок, портрет якої красувався довгі роки на міській дошці пошани і до війни, і в післявоєнні роки, яка по дванадцять - чотирнадцять годин не покидала цех - фронту потрібні були гранати, відбудовувала місто, яка всю себе віддавала роботі, родині, місту, не заслуговує на таку пошану? Скажу більше. Коли мамі святкували 95-річчя, я подзвонив голові міста. Мовляв, уважте трудівницю. Не уважили.

Доволі про лихе... Життя триває... Мені ще ходити і ходити до мами.

Колись у мами запитали в чому секрет її довголіття, а вона відповіла, що не знає. Я знаю, що знає. Видавати лише секрет свій всім не хоче. Ми з сестричкою знаємо. Нам відкрила. Хочете знати? Коли виходив на пенсію, вона сказала: "Льоню не кидай роботу, будь завжди з людьми і між людей". Це - перше. Ми з Людмилкою так і робимо. Сестричка, як прийшла в 17 років працювати в обласне управління статистика, там і нині працює, вже після виходу на пенсію. Я теж не залишаюсь осторонь життя міста. Займаюсь громадською роботою. А до того веду авторську передачу „Ми-українці" на обласному радіо.

Не дивлячись на свої роки, мама живе разом з країною, слідкує за всіма політичними колізіями і має на всі події власну думку. З нею спілкуватись одне задоволення.. Господи, пошли мені такий світлий розум на всі дні мого життя.

Знаєте, що вона мені сказала про нинішню ситуацію в країні: “Держава Україна - це велика родина. А Прем’єр - міністр і Президент - це батьки, а ми всі їх діти. Як ведуть батьки, так в подальшому ведуть себе їх діти. Коли немає ладу між батьками, то і діти виховуються на негативі. Розумні батьки, навіть, коли не все у них ладиться, намагаються свої стосунки вирішувати на кухні, коли діти поснуть. Вони живуть заради дітей. Ви коли - не будь чули, щоб ми при вас виясняли стосунки? Ніколи".

Чи не мудро? От би нашим провідникам це зрозуміти. Коли відверто, то мені найбільше хочеться, щоб я до останніх своїх днів зумів зберегти такий же світлий розум.

Працювати чесно і віддано, щоб не було соромно перед людьми. Це - друге.

Завжди казала: "Ти ж працюй по-людськи, щоб я могла людям в очі дивитись".

В її житті, в житті нашої родини було всяке, але вона ніколи не впадала у віддай. Йшла назустріч новому дню з посмішкою. Це - третє.

Ці її риси характеру і лягли в основу нашого виховання. І ми їх дотримуємось.

На нашу долю з сестричкою немало випало всяких негараздів, але у нас був приклад - наша мама. Ми все долали з усмішкою, з вірою, що завтра буде краще. Так жили, живемо і будемо жити.

Коли ви у мами запитали, коли було краще жити, що вам вона відповіла? Сьогодні.

Наші батьки жили від зарплати до зарплати, ніяких забаганок собі не дозволяли, в цій атмосфері зростали і ми. Ми теж засвоїли, що не в кількості костюмів, платтів щастя людини, один-два, „але „чтоб костюмчик сидел". Так ми виховували і своїх дітей. Жити по доходам. Це - четверте.

Мама не вміє ображатися... Дивно?... Вона філософ... А може в тієї людини, каже, якісь негаразди в сім'ї, на роботі, а може вона це сказала з спересердя, не подумала...Це - п'яте. І ми так діємо. Точнісінько. Ми просто цих людей викреслюємо з записника...Хай це буде на їх совісті.

І ще одне, мама, ніколи нікого не образила. Ні словом, ні діями. Це - шосте. Коли сестричка слідує цьому правилу, то в мене не завжди виходить стриматись і не відповісти. Грішний.

Оце і є секрет її довголіття.

Про що найбільше мріють батьки. А про що, дійсно, мріють батьки? Щоб ми вивчились. У тата була церковно-приходська освіта, а мама самотужки вивчилась читати і писати. Ми їх не підвели. Щоб ми були щасливі в особистому житті. У неї хороша невістка і хороший зять. На жаль, вже пішов з життя. Щоб ми надарували онуків. І з цим ділом ми справились. Непогано.

Наша мама багата. П'ятеро онуків, семеро правнуків, праправнук - і всі проскурівчани. Онуки знайшли всій шлях в житті. Кожен має пристойну освіту, пристойну роботу. Правда, немає в нашій родині ні одного бізнесмена. Видно, в генах не закладено. А пам'ять має, позаздрити можна. Усіх пам'ятає по іменам. Живуть її внуки і правнуки в різних краях, але ні міста, ні бабусю не забувають. Приїжджають, не забувають привітати з днем народження.