“Дайте пару копійок!” – під дахом вуличного кафе зазвучав бадьорий дитячий голос з сильним циганським акцентом. У шпарину в огорожі літнього майданчика прослизнув замурзаний прудкий хлопчина років семи та рушив у рейд від столика до столика, виголошуючи одну й ту ж звичну фразу. Сьогодні “не клювало” – розімлілі від травневої спеки відвідувачі намагалися не звертати на хлопця уваги, продовжуючи насолоджуватись прохолодним пивом. Втім, погляди, спрямовані крізь нього кудись у далечінь, нітрохи не засмучували мисливця за п’ятаками...
Надійшла моя черга, і смагляве хлопченя підбігло і сперлося на мій столик. “Дядьку, дайте пару копійок!” Він не тиснув на жалість, не канючив, а говорив ніби командував, ще й з широкою посмішкою – ну чисто тобі агент канадсько-сингапурської компанії, який пропонує ощасливити тебе супервигідною пропозицією. Веселе дитяче личко виглядало так симпатично, що я дістав із сумки фотоапарат. Посмішка стала ще ширшою, і хлопчина почав позувати з таким задоволенням, ніби робив це не вперше. Роль фотомоделі йому вочевидь надзвичайно подобалася.
“Полковники не бігають, тому що у мирний час це викликає сміх, а у військовий – паніку” – раптом згадав я. Уявив, як кумедно буде виглядати дорослий чоловік, що женеться центральною вулицею за прудким циганчам, і на всяк випадок переставив свою сумку поближче до себе, від гріха подалі. Проте малого цікавило інше. Він забіг мені за спину з задоволенням роздивлявся зроблені знімки. Щоб не обманути його сподівань, я дістав з гаманця гривню. Що означає артистична натура! Взявши купюру, він знову став позувати перед об’єктивом – вже з новим реквізитом у вигляді гривневого папірця.
Тим часом посеред юрби перехожих погляд вихопив молоду, але невизначеного віку, пістряво і неохайно одягнену жінку з малою дитиною на руках – таку ж смагляву, як і цей хлопчик. Колись я її вже бачив... Вона пройшла повз наше кафе, хлопчина вискочив тією ж шпаринкою в огорожі, і перебіг на мисливські угіддя сусідньої кафешки. Проте там не фортунило, і через пару хвилин він повернувся до мене, сподіваючись на більшу здобич. “Дайте пару копійок” – знову голосно сказав він, так само посміхаючись. “Трохи отримав – і досить. Знай міру...” – відповів я. Як професійний імпровізатор, він миттєво підхопив тему: “Дядьку, дай на міру! Дай трохи!” Головним залишалося чарівне слово “дай”. Не знаючи, як інакше розпрощатися з не закомплексованим товаришем, я допив пиво та пішов. Проте думки про замурзаного хлопчика залишилися – як його звати, де він живе...
Знайомі працівники “відповідної служби”, тільки поглянувши на фотографії, відповіли одразу: “наша стара клієнтура”. Заробітчани, які збираються до обласного центру на літній сезон з різних регіонів, займаються жебрацтвом, з того й живуть. Ці – із одного з районів Хмельниччини, свій промисел ведуть всією родиною: бабуся, мама, двійко дітей. Мого знайомця називають Колею – у всякому разі, він сам так найчастіше представляється, хоча можливі й інші варіанти. Адже, як кажуть, на будь-яке запитання наплете чого завгодно, не змигнувши оком.
Та й яке ім’я можна вважати справжнім, якщо свідоцтва про народження немає ні у нього, ні у інших дітей, ні у самої матері? Першу свою дитину вона народила у тринадцять років – шок для звичайних людей, але буденна справа у цьому середовищі. До тридцяти років жінка може бути вже двічі бабусею. Іноді їхні покинуті діти одразу ж опиняються у Будинку дитини – серед них є й ті, що вже усиновлені, а отже, живуть звичайним дитячим життям. Більшість же з наймолодшого віку залучається до родинного промислу. Скільки таких маленьких жебраків знаходиться на території області, ніхто достеменно сказати не може, адже жебрацькі бригади постійно мігрують. Як у знаменитому фільмі Еміра Кустуріци “Чорна кицька, білий кіт”, коли бабуся вихваляла онуку перед заміжжям: “Я їй всю Європу показала. – Еге ж, старцювати возила”. Навесні з’їжджаються, а коли наближаються холоди, повертаються до рідних місць, найчастіше у Придністров’я або Закарпаття. Адже там вони мають постійні помешкання та прописку, а отже, бомжами, тобто особами без постійного місця проживання, не вважаються. Чув також, що хоч зазвичай звуть у нас їх "циганами", але вони ними не є. Кажуть, що справжні етнічні цигани не мають і не бажають мати нічого спільного з цими замурзаними представниками "неблагородного" промислу.
У Хмельницькому ж, каже Коля, його родина проживає на вулиці Очеретній. Дехто вірить, а ті, хто добре знають місто, дивуються – адже такої вулиці на карті немає. Як немає і “вулиці Філармоній”, на якій, за документами харківських правоохоронців, мала б проживати одна мати жебрацького сімейства. Минулого літа, шукаючи місця. де знаходять притулок ці "романтики з великої дороги", я зробив цілий рейд містом. “Шукай в очеретах вздовж Південного Бугу, - порадили мені, - оце і є їхня вулиця”. Інше місце, де таборуються майстри “стріляти” гроші – за містом, у посадці вздовж дороги, яка веде від Гречан. Саме там вони напинають свої халабуди з усякого мотлоху, в яких живуть ціле літо. За місто їх змусила перебратися сучасна забудова, яка постійно зменшує кількість кубел, придатних для самодіяльного проживання. Та й правоохоронні органи разом з працівниками міських служб минулими роками непогано попрацювали, аби хмельничан менше турбували непрохані “квартиранти”.
Проте перший похід в район коло міського пляжу закінчився нічим. За розповідями, кілька років тому там знаходився цілий табір, а після того, як він знявся з місця, неподалік знайшли цілу купу порожніх гаманців та сумок. Але цього разу очерети виявилися нежитловими, скільки я не блукав заростями. Як дізнався пізніше, з насидженого місця мешканців зігнав недавній міліцейський рейд. Тільки порівняно свіжі сліди від вогнищ нагадували про “квартирантів”. Тоді я розпочав шукати в іншому напрямку – до центру міста, і цього разу вдало. Очеретною вулицею, на якій прописалося сімейство Миколи, виявилося так зване “Співоче поле”...
Посеред міста, як підводний човен у степах України, донедавна височіла величезна металева конструкція, схожа на гігантський стіл на чотирьох ніжках, або на іржаве решето – “Співоче поле”, сумнозвісний пам’ятник містобудівним амбіціям останнього градоначальника радянських часів. Лише один раз його бетонні трибуни були використані за призначенням. Згодом над ними почали споруджувати гігантський дах, оголосивши про перепрофілювання споруди під майбутній льодовий палац, проте втілити грандіозні плани в життя не вистачило пороху. Недавно на цьому місці блискавичними темпами спорудили будівельний гіпермаркет "Епіцентр". А перед тим впродовж років сотні тонн безцільно покинутого металобрухту слугували полігоном для розваг самодіяльних екстремалів, а наполовину поглинуті зеленими хащами трибуни перетворилися на готель для бомжів, жебраків та іншого “співчуття достойного люду”. Тут, посеред уламків бетонних конструкцій, спалених автопокришок та куп сміття, й квартирувала Миколина сім’я.
При обході споруди, посеред загального захаращення, в око впав “кенгурятник” – рюкзачок, у якому носять маленьких дітей, трохи подертий, але не безгосподарний. Він висів на лозині неподалік, вочевидь почеплений на неї кимось для чогось. Я попрямував до нього і через кілька метрів здивовано зупинився. Прямо переді мною знаходилося чиєсь помешкання.
Стіл, зроблений з кимось викинутих дверей, покладених на цеглини. На ньому і коло нього просто на долівці кілька почорнілих від кіптяви каструль, трохи картоплі, ще щось їстівне. В кутку “кухні” – вогнище з поставлених на ребро цеглин. Більш-менш підметена підлога, на ній купа старого одягу – вочевидь, постіль. Три стіни і дах над головою – четверта стінка відсутня, відкриваючи, як на долоні, весь побут жебраків-гастролерів. Господарів вдома не було: з огляду на гарну погоду, на вулицях повинно бути чимало хмельничан, а отже, пора “працювати”. “Недоторканністю помешкання” вони не переймалися. Колись один однокамерник запитав іншого: “Не розумію, навіщо тут грати? Хто сюди полізе?” Так і тут, краще грат та сигналізацій, саморобне житло охороняла від хуліганських зазіхань крайня біднота, та ще, можливо, той підсвідомий острах, який відчуває багато людей перед смаглявим народом, який живе поряд з нами – але в якомусь іншому світі.
У тому світі не існує телевізорів, комп’ютерів та іншого електричного начиння. Замість водопроводу і пральні – річкова вода, в якій не кожен із нас часом наважується скупатися. Немає клопотів про комунальні послуги, остраху втратити роботу та переживань за чвари політиків, не виникає навіть думки, за кого голосувати на строкових чи дострокових виборах. Не існує багатьох звичайних речей, у тому числі дитячих садків, шкіл, батьківських турбот про гарні оцінки та подальшу освіту. Для малого Колі освіта одна, а застосовує її на практиці він вже зараз: “нахабніший – виживає”.
Що чекає на нього, і таких як він, згодом? Підросте, і коли з віком втратить дитячу привабливість та безпосередність, перебереться до “постійного місця реєстрації”, хоча передбачити це з певністю абсолютно неможливо. Як і з чого житиме – це також тема для окремого дослідження. А по хмельницьких кафе бігатимуть з вимогою “дайте пару копійок” вже його діти. Скільки років йому буде тоді? П’ятнадцять, шістнадцять? А чи знатиме він це сам – людина без метрики, яка вчилася рахувати лише цифри на грошах?..
А посеред “кімнати” лежав рожевий ляльковий возик, той самий, з яким перехожі досить часто бачать одне з замурзаних дитинчат – єдина річ, яка сполучає цю родину із звичним нам світом дитинства...
“Ця проблема, на жаль, стара як світ – і викорінити жебрацтво, зокрема дитяче, не вдалося ще нікому. Причина полягає навіть не в економічному достатку суспільства, адже навіть у Сполучених Штатах Америки, тобто у країні, яку дехто вважає взірцевою, залишається певний відсоток жителів, які цим займаються, і будуть займатись надалі, що ти з ними не роби.
Кілька років тому, коли я працював директором Летичевської школи-інтернату, до нас приїхали двоє
колег з Німеччини. І коли ми були в кафе, до нас так само підбігли просити “пару копійок” двоє вуличних хлопців. Я розпитав їх за життя, і запропонував: замість жити по підвалах та люках – приходьте до нашого інтернату. Будете жити по-людськи, ще й за кордон зможете поїхати, як їздять наші вихованці. Німецькі друзі це також підтвердили дітям. Через пару днів вони самі до мене прийшли, а ще через тиждень підійшли до мене, і спокійненько сказали: “Ми так не будемо жити: порядок, якась дисципліна, ще й вмиватися змушують кожного дня!” І пішли геть – затримувати їх ніхто права не мав.
Днями ми спілкувалися з доктором психології, академіком Російської академії освіти Шалвою Амонашвілі, і серед іншого розмірковували, чи кожну дитину можна підняти на вищий щабель суспільного розвитку. Цей відомий, заслужений педагог також на досвіді переконався, що це вдається далеко не завжди. Інша справа – стримувати від падіння моральний рівень основної маси дітей, адже останнім часом у нас все більше освічених, але при тому все менше вихованих”.
...Похмура романтика безпритульної анархії є заразною: непоодинокі випадки, коли, тікаючи з інтернату або притулку, “паханчики” підбивають до жебрацького існування та прихоплюють з собою ще двох-трьох вихованців. Поповнюються жебрацькі лави і за рахунок дітей із звичайних сімей, часом навіть благополучних – такі маленькі вуличні “генерали” ведуть подвійне життя, насолоджуючись незалежністю і навіть владою над іншими, яку дає їм жебрацька вольниця.
“Купляючи ліцензійні американські товари, ви фінансуєте війну в Іраку” – заявляли нещодавно противники війни. Подаючи гроші малим жебракам, ви власними руками фінансуєте болото, яке може затягнути й вашу дитину – необхідно ясно це усвідомлювати, шановні батьки. Здається, все чітко і зрозуміло, але разом з тим власна совість запитує: як примирити таку позицію з біблійною заповіддю “тому, хто просить у тебе – дай”? Совість продовжує шукати відповідь...
| < Попередня | Наступна > |
|---|
