Хмельницький портал

Можливість знати більше.

У Казахстані є село Новогречанівка - назву йому дали поляки, колишні мешканці Гречан, яких режимом Сталіна було примусово вислано у Казахстан на початку 1930-х років. Нащадки мешканців Гречан (нині це мікрорайон Хмельницького) проживають там і нині.

сб.24062017

Оновлено:02:33:49 PM

Ви не авторизовані.Зареєструватись ?

Back Ви тут: Головна Про місто Інформація Проскурів в літературі MSZA POZEGNALNA / Прощальна служба

Історія

MSZA POZEGNALNA / Прощальна служба

Багатьом із нас розповідали родичі старшого покоління: "Був у Проскурові на Старому Базарі великий, красивий костьол, але до війни його підірвали". Згодом у книжках ми побачили його на фото (переважно це - саме цей знімок, що розміщено на сторінці). Але старих людей, які б розповіли про обставини, за яких було зруйновано храм, майже не лишилося; а ті, хто ще з нами, воліли зайвий раз не згадувати цю історію. Але зовсім недавно спогадами про цей епізод поділилася проскурівчанка Софія Окінська-Павловська...

Багатьом із нас розповідали родичі старшого покоління: "Був у Проскурові на Старому Базарі великий, красивий костьол, але до війни його підірвали". Згодом у книжках ми побачили його на фото (переважно це - саме цей знімок, що розміщено на сторінці). Але старих людей, які б розповіли про обставини, за яких було зруйновано храм, майже не лишилося; а ті, хто ще з нами, воліли зайвий раз не згадувати цю історію. Але зовсім недавно спогадами про цей епізод поділилася проскурівчанка Софія Окінська-Павловська...

 

Висловлюємо щиру подяку голові Хмельницького обласного відділення Спілки поляків Францу Міцінському за цей текст, люб'язно наданий для публікації.

Нижче подано польський текст та його переклад українською мовою.

MSZA POZEGNALNA 

Tej samej zimy aresztowano ksiedza Kwasniewskiego - duszpasterza z kosciola pod wezwaniem swietej Anny w Ploskirowie. Ksiadz byt bardzo odwazny, bo czesto modlil sie publicznie za spokoj dusz panstwa Majewskich i innych ofiar. W kazaniach potepial przemoc i bezprawie.

Bardzo „modne" w tym okresie rewizje odbywaly sie rowniez w kosciele i na plebani. Konfiskowano ksiazki, rabowano mienie. Ksiadz byl bity i ponizany. Bardzo czesto odprawial msze swieta z posiniaczona i opuchnieta twarza, z obandazowanymi rekami, silnie utykajac. Wierni doradzali mu, aby sie ratowal ucieczka do Polski. Do granicznej rzeki Zbrucz bylo bardzo blisko, a po drugiej stronie rzeki juz inny swiat.

Jednak ksiadz o tym nie chcial sluchac.

- Dobry pasterz nie zostawi swojej owczarni - mowil.

Zostal z nami do konca. Twierdzil, ze nie boi sie niczego. Z podziwem patrzylam na jego odwage, na wielkie poswiecenie dla nas, dla idei. On musial dac przyklad oporu, narod bowiem zostal calkowicie ubezwlasnowolniony. Strach przed cierpieniem, przed smiercia przewazal nad godnoscia i rozsadkiem. Taka postawa, takie zachowanie ksiedza dodawalo sily. Do niego zwracalismy nasze serca i umysly. Bedac w kosciele czulam sie bezpieczna.

Mimo zakazu wladz, mylac czujnosc tajniakow chodzilismy na lekcje religii. Caly rok 1931 trwaly przygotowania do l Komunii Swietej. Narazeni na niebezpieczenstwo ukradkiem przystapilismy do pierwszej spowiedzi i przyjelismy Najswietszy sakrament. Wszystko odbywalo sie potajemnie, poznym wieczorem. Kosciol na noc zostal zamkniety, ale w zakrystii przy niklym promyczku swieczki odbywala sie nasza uroczystosc, nasze pierwsze w zyciu przyjecie sakramentu i Komunii Swietej.

Dziewczynki nie mialy na sobie bialych szat, ani wiankow na glowach, chlopcy rowniez ubrani byli w codzienne ubranka. Wszystkie ubiory byly ciemne i ponure jak jesienny pozny wieczor. Nawet niebo nam sprzyjalo. Nie bylo na nim ani ksiezyca, ani gwiazd. Jakze ponure, a jednoczesnie wzniosle uczucie przepelnialo moje serce.

Odczuwalam rowniez radosc, ze wszystko udalo sie, ze tajniacy nie zdolali nas zaatakowac. Z pewnoscia siedzieli gdzies w zacisznym miejscu i raczyli sie gorzala. Oni zawsze byli pijani. To im dodawalo odwagi. Kazda rewizja, kazda grabiez, zabojstwo nie odbyloby sie tak bezwzglednie, bezczelnie, z tak chamskim tupetem, gdyby nie ruskaja wodka.

Tej samej ciemnej, zaplakanej jesieni stalo sie to, czego najbardziej sie obawialismy. Ksiadz Kwasniewski zostal uwieziony. Czulismy sie tak jakby zabrano nam serce i dusze. Nie pomagaly zadne prosby i pisma z ogromna iloscia podpisow. Ksiedza nie wypuszczono. Udalo sie tylko uprosic, by odprawil msze pozegnalna.

Tego dnia byl siarczysty mroz i zamiec sniezna. Ludnosc miasta i wsi potokiem plynela do kosciola. Jeszcze na dworze byla noc, gdy i nasza rodzina tam przyszla. Swiatynie ogrzewalismy wlasnymi oddechami, totez mrozu nie odczuwalo sie. Czekalismy na rozpoczecie nabozenstwa modlac sie i spiewajac. Wokol kosciola i na placu rynkowym zebraly sie ogromne rzesze wiernych. Kosciol nie mogl wszystkich zmiescic. W czekaniu trwalismy, az slonce na niebie unioslo sie wysoko, byla to z pewnoscia pora obiadowa.

Slonce cudownie oswietlalo wnetrze swiatyni i rozmodlonych ludzi. Obrazy na scianach: Pan Jezus ukrzyzowany, Matka Boza, Sw. Anna -patronka kosciola mienily sie w promieniach zimowego slonca zlocistym blaskiem. Nagle ustal spiew, a rozlegl sie glosny szept. Ze wszystkich prawie ust jednoczesnie wyrwalo sie: ksiadz. A on blady, wychudzony, z zapadnietymi policzkami i zawiazanym okiem, chwiejac sie przechodzil przez kosciol. Po chwili rozpoczeta sie msza swieta.

Najmniejszy ruch ksiedza powodowal ostre niesamowite brzeczenie kajdan, ktorymi byl skuty. Szaty liturgiczne jakos dziwnie i zalosnie luzno wisialy na wychudzonej postaci. To, co wowczas przezylam nie potrafie opisac. Nawet plakac nie moglam. Usta mialam wyschniete, jezyk zesztywnial tak, ze nie moglam z siebie wydusic slowa. Po twarzach obecnych plynely lzy. Pomimo wszystko kosciol grzmial spiewem i modlitwa.

Ja oniemiala i skruszona zastanawialam sie czy Bog to widzi, czy slyszy? Czy wolanie nasze do niego dotrze? Msza swieta bardzo szybko dobiegla konca. Nie bylo kazania, na ktore tak bardzo wszyscy czekali, nie otrzymalismy komunii sw. Umundurowani despoci, ktorzy stali po obu stronach oltarza, natychmiast wlozyli kaplanowi kajdany na rece i szybko zaciagneli do zakrystii. To wszystko odbywalo sie blyskawicznie i w poplochu. Towarzysze bali sie nas i mieli racje.

W kosciele powstalo zamieszanie. Wzburzona ludnosc usilowala uwolnic ksiedza, odebrac go oprawcom, ale natychmiast odezwali sie szpicle i agenci znajdujacy sie wsrod nas w kosciele. Rozpoczela sie walka. Poszly w ruch kolby rewolwerow, „dubinki" i baty. Wokol kosciola, na rynku rozgorzala nierowna walka na smierc i zycie. Zoldaki konno wjechaly w kleczacy, rozmodlony tlum. Tratowali bezbronnych. Zamiast spiewu odezwal sie pisk kobiet, dzieci i trzask karabinow. W tym czasie ksiedza wciagnieto do samochodu i wywieziono.

Ta smutna i tragiczna uroczystosc byla ostatnim spotkaniem z ksiedzem. Wiosna 1932 roku rozniosla sie pogloska, ze Polska wykupila go od ZSRR za grube pieniadze. Mysle, ze niewielu w to wierzylo. Jakis czas potem kosciol ogolocono ze swietych obrazow i wystroju. Nastepnie, by nie dopuscic do gromadzenia sie wiernych caly przykoscielny plac otoczono drutem kolczastym. Bylismy sami, bezbronni, a swiat o nas nic nie wiedzial.

Az pewnej nocy rozlegl sie okropny huk wybuchu. To wladze wysadzily w powietrze kosciol. Pozostal po nim gleboki lej i gruzy, sterczace jak uniesione rece wolajace o pomste do nieba. Pomimo, ze nie bylo kaplana i nie bylo swiatyni, my nadal zbieralismy sie, klekalismy wokol gruzow i modlilismy sie. W miejscu, gdzie znajdowal sie oltarz nieznane rece stawialy duzy drewniany krzyz. Stal tylko jeden dzien. Na nastepny ktos stawial nowy.

Pokonali nas, ale klopotu rowniez mieli sporo. Walka z nami trwala dosyc dlugo.


 ПРОЩАЛЬНА СЛУЖБА

(спогади Софії Окінської-Павловської)


Тієї зими арештували ксьондза Квасьнєвського, пастиря костьолу святої Анни в Проскурові. То був дуже сміливий священик, часто привселюдно молився за упокій душ родини Маєвських та інших жертв. У своїх промовах він відверто засуджував насилля і беззаконня. В той час дуже частими були обшуки, вони відбувались також у костьолі: вилучалися книжки, розкрадалося майно, принижувалась гідність ксьондза.

Нерідко він проголошував проповіді з припухлим у синцях обличчям, із забинтованими руками. Прихожани радили йому тікати до Польщі. Збруч був дуже близько, а на тому боці річки — уже інший світ. Проте ксьондз не хотів навіть чути про це.

"Добрий пастир, — казав він,— не може залишити своєї пастви". І ксьондз залишився з народом до кінця, твердив, що не боїться нічого.

Я з захопленням дивилась на відвагу цієї людини. її жертовність у ставленні до нас та ідеї. Саме він, наш пастир, показав приклад супротиву, тому що люди були цілком позбавлені цієї можливості, страх перед стражданням та смертю переважали їхні почуття власної гідності. Така позиція та поведінка ксьондза додавали народу сили До нього звертали ми свої серця та думки, лише в костьолі почували себе в безпеці.

Не звертаючи уваги на заборону влади і пильність її агентів, ми ходили на заняття з релігії. Весь 1931 рік продовжувалась підготовка до святого причастя. Наражаючись на небезпеку, ми розпочали першу сповідь і причастя. Все це проходило таємно в зачиненому костьолі. Пізно ввечері в ризниці при слабкому вогнику свічки відбувалась урочистість, наше перше в житті святе причастя.

Дівчата не були вбраними в білі сукні і вінків на головах не мали, хлопці також були в щоденному одягу: темному і сірому, як пізній осінній вечір, Навіть небо нам сприяло: на ньому не було ні місяця, ні зірок. Однак моє серце переповнювалось піднесеним почуттям. Я відчувала радість від того, що нам все вдалось, таємні агенти не викрили нас. З впевненістю можна сказати, що вони сиділи десь у затишному місці і частувалися горілкою, яка додавала їм хоробрості. Будь-який обшук, грабіж чи вбивство не коїлися б так жорстоко, так нахабно, з таким хамським апломбом, якби не "ruskaja wodka".

Тієї ж темної заплаканої осені сталося те, чого ми найбільше боялись: ксьондза Квасьнєвського було заарештовано. Ми почувались так, ніби нам понівечили серце і душу. Громада робила все, щоб його звільнити: писали петиції з величезною кількістю підписів, зверталися з численними проханнями, однак ксьондза не звільняли. Вдалось лише впросити їх, щоб він виголосив прощальну проповідь...

Того дня були лютий мороз і заметіль. Людська юрба з міста та сіл потоком пливла до костьолу. Морозу не відчувалося, тому що храм ми обігрівали власним диханням. Молячись і співаючи, ми чекали початку служби. Величезні юрби людей заповнили майдан перед костьолом, тому що всередині вже не було вільного місця. Сонце піднялось високо над обрієм, настала обідня пора, а ми все ще продовжували чекати. Аж раптом проміння чудесним чином освітило людей, які молились у внутрішній частині костьолу. Картини на стінах: Господь Ісус, Матір Божа, св. Анна — патронка костьолу, відпромінювали золотавий блиск зимового сонця. Несподівано молитовний спів перервався і залунав голосний шепіт. З усіх вуст одночасно вирвалося: ксьондз! Він худий, блідий, із впалими щоками, зав’язаним оком, хитаючись, повільно йшов костьолом. За мить розпочалася Свята служба. Кожен рух ксьондза супроводжував брязкіт кайданів, у які його було закуто. Вбрання вільно висіло на його схудлому тілі...

Що я тоді пережила, не можу описати. Я не мала змоги навіть плакати. В роті пересохло так, що я не могла вимовити жодного слова. По моїх щоках та людей текли сльози, але костьол, не зважаючи на це, гримів співом і молитвами. Стояла оніміло, замислюючись над тим, чи Бог все це бачить і чує, чи дійдуть до нього наші прохання? Свята служба дуже швидко закінчилась, не було проповіді, якої ми так довго чекали, не отримали ми і святого причастя. Деспотії в уніформах, які стояли по обидва боки вівтаря, відвели ксьондза до ризниці Все це було зроблено миттєво. "Товариші" нас боялися і були на те причини. Розпочалася метушня. Обурені люди намагались звільнити ксьондза з рук катів, у цю ж мить почали діяти шпики й агенти, які знаходились серед нас.

Розпочалась боротьба. Пішли в рух рукоятки револьверів, кийки і батоги. Довкола костьолу також розпочалась нерівна боротьба не на життя, а на смерть. Солдати верхи в'їхали в юрбу людей, які стояли на колінах і молилися. Топтали беззахисних... Замість співу було чути зойки жінок, крик дітей і постріли рушниць. У той же час ксьондза поспіхом запхали до автомобіля і повезли.

Ця сумна і трагічна урочистість була нашою останньою зустріччю зі священиком. Навесні 1932 року розійшлася чутка, що Польща викупила його в СРСР за великі гроші. Думаю, що небагато людей вірило в це. Якийсь час по тому з костьолу було винесено всі святі ікони і внутрішнє убранство. Згодом з метою запобігання зібрань віруючих майдан біля костьолу було огороджено колючим дротом. Ми залишились самотніми і світ про нас нічого не знав.

А якось однієї ночі пролунав страшенний шум від вибуху. Це влада висадила в повітря костьол. По ньому залишились тільки велика воронка і руїни, які стирчали, немов піднесені руки, благаючи помсти небес. Незважаючи на те, що в нас не було священика і храму, ми й надалі збиралися, ставали на коліна навколо руїн і молилися. В тому місці, де знаходився вівтар, хтось поставив великий дерев'яний хрест. Він стояв там протягом доби, а наступної — хтось ставив новий...

Вони нас не перемогли, не змогли здолати ту Віру, Надію і Любов, які посіяв у наших душах ксьондз Квасьнєвський, пастир костьолу святої Анни в Проскурові. Ми і наші нащадки повинні знати, пам'ятати і свято оберігати пам'ять про цю надзвичайну людину, яка винесла важкі тортури заряди нас і не зрадила віри.