Хмельницький портал

Можливість знати більше.

У січні 2015 року - 55 років створення Хмельницького футбольного клубу "Динамо"

пн.27032017

Оновлено:03:04:49 PM

Ви не авторизовані.Зареєструватись ?

Back Ви тут: Головна Про місто Інформація Проскурів в літературі Володимир Сосюра. «Третя рота», Проскурівські уривки

Історія

Володимир Сосюра. «Третя рота», Проскурівські уривки

Проскурів. 15 лютого 1919 року.  Вечір. Старшини сказали, щоб ми не роздягалися і були напоготові. Нас хочуть роззброїти. І на смутний ранок, коли крикнули: "До зброї!" - я в штиблетах на босоніж вибіг останній. Біля рампи була вже наша лава... Я підліз під вагона і, ставши навколішки, зайняв своє місце. Туман. З правого боку навпростець- пивний завод. Просто в виїмці соша, на якій заліг ворог. Це повстав проти нас за владу Рад наш 15 білгородський кінний полк. 

Проскурів. 15 лютого 1919 року.  Вечір. Старшини сказали, щоб ми не роздягалися і були напоготові. Нас хочуть роззброїти. І на смутний ранок, коли крикнули: "До зброї!" - я в штиблетах на босоніж вибіг останній. Біля рампи була вже наша лава... Я підліз під вагона і, ставши навколішки, зайняв своє місце. Туман. З правого боку навпростець- пивний завод. Просто в виїмці соша, на якій заліг ворог. Це повстав проти нас за владу Рад наш 15 білгородський кінний полк. 

На правому фланзі почалася стрільба... В ділі - кулемети, орудія, бомбомети... 

Нам ще нема наказу стріляти... Мені не лячно, тільки дуже напружено, наче мої нерви витягло у прямі лінії і натягло до одказу, як струни на гітарі... Вже не треба, а хтось кілочки крутить та крутить... І, здається, осьось мене розірве...І от почалася наша стрільба... Кулемет, що був поруч мене, так дуже бив, що аж лента вискакувала з коробки. Так злісно вискакувала... Хтось із наших почав кидати бомби... 

- В атаку! 

І коли ми побігли на місце ворожої лави, там не було нікого, тільки лежали трупи козаків... 

Один, до якого я підбіг, був ще живий. Біля голови його була чорна яма від розриву бомби... З голови текла кров, а з губ слова: 

- Не бийте... я ж - такий, як і ви... 

Це ж були козаки, українці, наші... 

Старшини агітували більшовиків-українців, щоб вони не воювали з нами, бо ми говоримо однією мовою і діти однієї матері України... 

Більшовики не слухали і били нас у хвіст і гриву, пародируючи слова нашого гімну (мотив якого, до речі, дійсно на фоні кошмарного відступу здавався мені похоронним) : 

- Ще не вмерла Україна, а тільки смердить... 

І почали приводити до нашої лави козаків немуштрованої частини білгородського полку, захоплених на станції, які ніякого відношення до повстання не мали, і за моєю спиною розстрілювали... 

Білгородські козаки всі були в полушубках, їх роздягли до білизни і по наказу курінного Коломійця купами розстрілювали. Командиром полку був тоді Маслов. 

Розстрілювали добровольці. Вони забирали у розстріляних не тільки одіж, а й годинники, ножички... Один сказав: "За що ви нас розстрілюєте? Ми ж такі, як і ви..." 

А другий, коли його роздягали і сказали: "Біжи!" - перехрестився й закричав: "Спаси мене, божа мати!.." 

- Спасе її мать... - відповів на його крик гайдамака, б'ючи його прямо в потилицю. 

І мені було досадно, що від кулі відлітає майже половина голови... Це ж так неестетично... Ну була б собі просто дірочка, як од японської кулі. Японці культурніші за нас... А то лежить розстріляний на снігу, і голова йому, паче скибка кавуна, чудно вгрузає в сніг... Повз мене провели розстрілювати кавалериста. Він у довгій шинелі спокійно і задумано йшов на смерть, і тільки шпори йому одиноко дзвеніли. 

Ми йдемо далі. Наступаємо на білгородські казарми... 

Залягли в лаву. Позиція погана. Тільки поле рівне та біле. 

Ззаду мене лежать розстріляні, і я все одсовуюсь убік, щоб не лежати проти розстріляного (щоб не попала куля...). 

Да. Коли ми збили лаву білгородців, був ще туман, і за рогом заводського паркану показався козак з рушницею і в полушубку. Ми думали, що то наш, і кличемо його до себе. махаємо руками... А він несміливо й нерішуче став, потім розгублено пішов до нас. Дозорні підійшли до нього. Він покірно віддав їм рушницю. Вони його роздягли і розстріляли... 

Ах! А я ж махав йому рукою... 

Лежимо. 

І от просто на нас швидко летить хмара... чорна й грізна. 

Кіннота. 

Ворог наступає... 

На лівім фланзі, біля могили, стоїть полковник і команду*;... 

- Приціл двадцять чоти-и-и-ри... 

І коли ліва рука тягнеться до прицільної рамки... "Тікай"... кричить моє тіло... Але всі лежать, не тікають, і я вгрузаю, прикидаю до снігу, витягнувши готові до стрільби руки... 

То гарматний дивізіон ворога переходив на нашу сторону. Вони поставили ззаду нас на путях батарею і почали бити по казармах... Але перші два рази вони ніби помилково ударили по нашій лаві. Снарядний стакан трохи не зробив мене безног-им... 

Наступаємо... 

Так, як і в Лозовій... 

Тільки перед нами з розчиненими вікнами грізно мовчать казарми. Ми йдемо... На три кроки позад од лави з карабінами в руках ідуть старшини... У мене нерви вже не напружені, а наче розстроєна балалайка, мені в'яло й лячно... Позиція ж жахна, а казарми над нами... Думаємо, це нас підпускають ближче... Дивуєшся, чому ворог такий спокійний... Але ми йдемо. 

Потім з криками "Слава!" біжимо в атаку на... уже покинуті казарми. 

Тільки у дворі стояли виладнані в один шерег ті, що залишилися і здавали зброю. 

Якби не саботаж старшин, білгородці нас би розбили. Це ж було так гаряче й несподівано. За мурами залпи розстрілів, козаки виносять із казарм зброю, а білгородський старшина стоїть біля дерева, ковирне носком хромового чобота сніг і, удаючи з себе спокійного, задумано дивиться на нас. Але його ніхто не чіпає. 

Я з бойових трофеїв узяв тільки російсько-український словник Курила. Носків мені не дісталося. Старшини казали, що це євреї загітували білгородців. Казали, що козаки першого куреня поклялися під прапором грошей не брати, а тільки різати. Вони пішли до міста і вирізали майже всю проскурівську єврейську... голоту. Кравців та шевців. До буржуазних кварталів вони не заглядали. Був один козак, який знав єврейську мову. Він підходив з товаришами до замкнених дверей і звертався до переляканих мешканців єврейською мовою. Йому відчиняли... 

Одній гімназистці застромили між ноги багнета... 

А розстрілювали так: стріляють і дивляться не так, аби попасти смертельно, а як-небудь, дають залп і наввипередки біжать до ще живих розстріляних і хапають з одягу те, що перед залпом кожний намітив на своїй жертві... 

Один старий єврей перед залпом сказав: 

- Вы меня убьете, а из моего пупа выйдет пять мстителей. Стреляйте меня в глаз, а не в пуп... 

Залп одгримів, і єврей, майже перерізаний кулями пополовині, упав... 

Всі козаки поціляли йому в живіт... 

Коли вели юрбу полонених білгородців та цивільних на розстріл, я бачив, як біля конвойних бігав, кричав і ламав руки наш кавалерист. Його ридання розривали мою душу. На очах конвойних тремтіли сльози. 

Це був кавалерист нашого полку, а серед тих, кого вели на розстріл, був його рідний брат... Старшини були невблаганні. Я довго дивився услід цій смертній юрбі і на тоскну фігуру кавалериста, що плакав і біг за ними... 

Я зняв лахмату гайдамацьку шапку, залиту кров'ю української та єврейської голоти, надів французьку каску і став санітаром... 

На ранок скривавлені мури наче ще гули криком: 

"Русский?" - і собаки похапливо й жадно долизували кров на тротуарах... Ми розташувалися в білгородських казармах. На кухні на чорних дошках ще були крейдяні написи їжі та її складу. Головний лікар полкового околодку не взяв би мене з муштрової частини, але я почав йому читати свої російські (я писав і російською мовою) поезії, і він мене взяв до околодку. 

Місто ось-ось повстане... Оголошено мобілізацію. Козаки поїхали за мобілізованими по селах. Ті йдуть. Робітники ходили групами по вулицях. І я бачив і чув, як комендант міста (ініціатор погрому), дивлячись на них, кусав свої довгі вуса й злісно хрипів: 

- То-ва-р-ри-щи... 

Місто ось-ось повстане. Селяни чекають, що й їм буде те, що в Проскурові, бо вирізали ж п'ять тисяч євреїв (я дізнався від т. Фельдмана і тільки тепер, що шістсот. Він сумно сказав мені: "Справа не в кількості..."). 

Ішли чутки, що регулярна армія червоних наступає вся на конях з ручними кулеметами у кожного червонарма. 

XLІІ 

Березень 1919 року. 


Нарешті виступаємо на фронт. Бої йдуть під Хрпстинівкою. В Жмеринці я стояв у касці, з червоним хрестом на правому рукаві, сумно дивився й махав рукою козакам мого куреня, що гриміли повз мене в вагонах, уквітчаних сосною, на яких було написано крейдою: "Смерь тим, хто руйнує нашу неньку Україну". 

Мені було страшно за них і соромно за себе. Боягуз. Наче хрестом можна затулитися від смерті? Недалеко від Христинівки на якійсь станції ми спинилисяВечоріє. Вітер жутко нагина явори станційного скверу, крізь них вигляда жовтий, як обличчя розстріляного, місяць... А далі в вечірній смуті видно, як іде дуель нашого й червоного броньовиків. Вони сміливо стали недалеко один проти одного і в упор б'ють огнями в огні... 

Другого дня я ходив до сарая дивитись на побитих з нашого броньовика... Їм було майже одірвано голови. Вони лежали розкидано на гнилій соломі, роздягнені, босі... їх було п'ять. 

З червоного броньовика ударило набоєм прямо в дуло гармати нашого... і наслідки я бачив у сараї... Одного, що стояв біля гармати, як і всі, навіть не контузило. Хлопці казали, що він був тихий, смирний і виконував тільки те, що йому наказували, а ці, побиті, були зарізяки, вони перед розстрілом завжди мордували полонених. 

Була грязюка, і в мареві весняного дощу я бачив, як наші колони напружено, наче проти вітру, йшли в наступ... 

На пероні я бачив двох єврейських хлопчиків, поколотих багнетами... Вони ще тоскно вовтузились у крові... Казали, що це шпіони. Козаки пішли в атаку на червоний броньовик і на платформі захопили в полон німців - орудійну прислугу, їх привели на станцію і пустили на вітер... Я бачив тіло одного німця, ще не закопаного дядьками, біля паркану... 

Христинівки не могли взяти. 

Матроси "7-го совполка" з криками "буржуазные лакеи" одбивали нас од станції. 

Відступаємо. А вже Жмеринку захопили повстанці. Одного козака розірвало його власною бомбою на шматки, коли він в огні погоні за дядьками зачепився бомбою (вона була німецька. Рукоятка була без кришки, і шнурок зачепився за тин, коли козак через нього перестрибував), і його ховали. Мені було противно. Я од злості, що він такий скупий і вредний (ковбасу пожарить і сам поїсть, попросиш - не дає. А на дурняка завжди у нас їв. Він мені показував картку своєї дружини), уявляв, як його гладка, налита кров'ю морда розлетиться од набою. Воно так і вийшло. 

На Жмеринку відступ одрізано і ми виступаємо через Вапнярку на Одесу. Рада старшин і козаків нашого корпусу (окремий запорозький) випустила до більшовиків відозву, що ми теж більшовики, але українці, і що воювати нам нема за що, бо ми - брати. Червоні прислали до нас делегацію. В ній був козак нашого полку, захоплений в полон червоними, коли ми віддавали Полтаву. 

Його захопили на броньовику. Він був з оселедцем і в широченних червоних штанях. Як рідкий і комічний екземпляр, червоні його не розстріляли, а тільки, впстроївшись, кожний добре смикнув його за оселедця. 

Я був щасливий, мені було радісно. Я не знав, що ми й не думаємо переходити на бік червоних. Коли я схвильовано і радісно говорив осавулові полку, що ми переходимо до червоних, в його звужених до макового зерна зіницях глянула на мене смерть... Червоні не дурні, зразу розкусили нас, і ми почали панічно під їх ударами відступати до Вапнярки. 

Я ще раз побачив того вродливого хлопця, героя бунчужного, який на Лозовій перед боєм з махновцями таї; радісно й необачно перекидався на снігу. Його принесли до нашого вагона. У нього набоєм було вирвано май;ко всю ляшку, захоплено трохи бока і перебито руку й ключицю. Коли йому робили перев'язку, він тільки кусав руку й мовчав, а потім спокійно попросив у лікаря закурити. 

Мене з літучкою ранених та тифозних козаків командирують до санпотягу окремого запорозького полку. 

Вагон другого класу. Уже під Роздільною нас оточили червоні повстанці. 

Сестра-жалібниця перев'язала рану від кулі на руці у старшини. Цей старшина, гладкий і переляканий, втік з-під розстрілу. Він був на селі, і його повстанець повів у ярок розстрілювати. У повстанця була австрійська рушниця, і по тому, як повстанець возився за його спиною з затвором, старшина зрозумів, що той не вміє стріляти, й побіг... 

Куля попала йому вище ліктя... Під бинтом рожевіла кров, і захеканий голос старшини врізався в мою пам'ять... 

Голос - із смерті... 

Вечір... Повстанці все ближче... Вже йде кругом стрільба... 

Я пішов у купе сестри-жалібниці... В неї були індуські очі і бліде обличчя, повне смерті... Я почав читати їй свої поезії. Вона спитала мене: 

- Ти не хворий? Я сказав: 

- Не знаю. 

Вона обдивилась мене і віддалась мені... Смерть заглядала в вікна. Повстанців одігнали. 

На Роздільну прибігло кілька старих гайдамаків з мого куреня. З ініціативи бунчужного Натруса наш курінь і 4-й перейшли на бік червоних десь під Вапняркою. Вони роззброїли старих гайдамаків та старшин і заарештували їх. Деяким удалося втекти. 

Одеса була захоплена червоними, і з Роздільної ми повернули на Тирасполь. Коли ми були ще на Бірзулі 1, то я на пероні бачив грецького офіцера, який задавакувато ходив по перону й дивився на нас, як на щось нижче, їх броньовик мав піти на Голту в бій з григор'ївцями. 

На Роздільній були румуни. Але вони втекли з Роздільної, коли фронт почав з двох боків (од Одеси й Бірзули) наближатися до Роздільної. Ми в Тирасполі. Вино й мамалига. Я пішов дивитися на французів, що бівуаком розкинулись недалеко міста. Вони були чисті, рум'яні й синенькі. Спокійно дивилися на нас ці рожеві й гігієнічні діти. Вони були такі спокійні... А ми? 

Я уже при санпоїзді. Мені дали два вагони тифозних, і я захворів і сам на тиф. 

Мене кинули, як собаку, у вагон на полицю. В мене висока температура, а санітар цілує мене, п'яно плаче і дає мені їсти солону ковбасу... Я вийшов із вагона... Іде головний лікар санпотягу: 

- Ти чого вийшов із вагона? 

- А чого ви мене кинули, як собаку, без усякої допомоги. Поки здоровий, так і потрібний... 

- Іди лягай у вагон. 

- Не піду. Ви мене покладіть до м'якого вагона. 

- Іди, а то шомполів дам. 

- Та ви не забувайте, що я з гайдамацького полку... 

- А... так ти так? Ну, я з тобою пощитаюсь. А збоку поруч стоїть штабний ешелон, і старшини, що в новеньких галіфе гуляють біля блискучих вагонів, кричать у наш бік: 

- Гоните их в шею. 

Я пішов і ліг у вагон. 

До румунського короля поїхала делегація, щоб пропустили нас до Румунії... Недалеко - стрільба. Горять підпалені козаками ешелони... 

Нарешті їдемо через міст на Бендери... Заборонено виглядати з вікон під загрозою смерті. 

В Кишиневі довго стояли _ми на станції. 

Я від високої температури говорив тоненько й жалібно. В мене перед очима все пливуть якісь жовті квіти й Констанція... А сестра-жалібниця замість подати води або повести мене до уборної, кокетує з старшинами-чорношличниками і не звертає уваги на мої сльози й докори... 

І от за нами приїхали автомобілі, й мене повезли до міської лікарні... 

Я в бреду все бачив, наче червоні входять до лікарні і б'ють мене штиками в груди. Кров моя фонтаном б'є в стелю, а я кричу їм, що я після жовтневого перевороту був співробітником газети "Голос труда" лисичанської Ради робітничих та солдатських депутатів і декламував їм свого вірша: "Руку, товарищ, и в бой беспощадный..." Але вони не слухали і все кололи мене в груди... 

Одного разу (це була криза) сестра послухала мого пульсу та як побіжить від мене. Вона швидко повернулася і вприснула мені в груди біля серця камфори. Я страшенно марив про ту хвилину, коли я з насолодою буду пити воду. Бо вода була така противна. Коли я почав одужувати, то підійшов до одного старшини, біля якого було повно волоських горіхів, і попросив хоч трошки у нього. Старшина не дав мені горіхів. 

Після тифу я вкупі з одужавшими їду останнім ешелоном через Буковину до Галичини. 

А румуни... У їхніх кіннотників на постолах остроги, їх старші б'ють по морді, і вони тільки покірно підставляють свої смугляві фізії, а потім мовчки витирають густу кров із носа. Надто вже покірні ті цигани, їх старшини - феодальні дядьки: пудряться й затягуються в корсети. Ходять по перонах з блискучими стеками. Нас не відпускають од ешелону навіть купити мамалиги. Одного старшину нашого, що пішов купити мамалиги, румунський вартовий прикладом пригнав назад. Я радію з того, що хоч тут ми однакові. Бо в Проскурові ще була старшинська їдальня, і взагалі старшини наші були дуже привілейовані. А козаки - це було щось нижче, безсловесне. Та й не дуже розбалакаєшся, коли полковник Маслов після проскурівського погрому казав козакам: 

- Хто буде агітувати за більшовиків, даю право кожному козакові стріляти. 

І взагалі, що пан сотник сказав, то й закон, у козаків же не було права висловлювати своїх думок. Вони тільки мовчки про себе думали. 

Після тифу я ходив наче мертвяк. Ноги мені наче налило свинцем, навіть через рейки було важко переступати, а під вагонами я міг тільки пролазити рачки. Сили не було тримати тулуба зігнутим. 

Дядьки в Буковині літом ходять у кожухах, забиті і покірні. Збоку я бачив Чернівці на горі і чудесний залізний міст. Здаля й на Згорі він здавався таким легким і прекрасним. Заліщики, Тарнопіль. 

Ставили п'єсу "Бурлака" з участю Садовського 2. Після Садовського ще ніхто з артистів так владно не захоплював мене. Галицькі дядьки чекають на більшовиків, які мають дати їм землю. Галичина смутно промайнула. 

Тільки часовні, уніатські церкви та вітання: 

- Слава Ісусу. 

- Навіки слава. 

Я вийду в поле й співаю: 

Повій, вітре, з України 3, де покинув я дівчину... 

Через Волинь наступаємо, через Чорний острів на Проскурів. Коли ми увійшли знову в Проскурів, я на дорозі, біля білгородських казарм, побачив труп мадяра... Він синьо й одиноко лежав у грязі на дорозі... Здається, він був у погонах, і один йому був відірваний... Чому вони мені такі рідні?.. Може, тому, що я по матері мадяр? Ми дійшли до Деражні, а далі... гріхи не пускають... Тільки нальотами захоплюють Жмеринку. Славиться Запорозька Січ з батьком-божком на чолі. Це романтичні й дурні фігури. 

Коли їх, гарно одягнених, кинули в бій, була роса, й вони, щоб не закалятися, не хотіли лягти в лаву... їх багато покосило з червоних кулеметів. 

Гармати тупо, монотонно і все на одному місці б'ють по лінії на Старо-Костянтинів та Деражню... Це дві самі крайні точки, до яких фундаментально могли дійти наші. 

Коли Деражню захопили, козаки наскочили біля ешелону на запізнілого мадяра, який, побачивши їх, взяв бомбу, зняв з неї кільце й притулив її до щоки... Йому одірвало голову... 

Ми все крутилися між Деражнею й Проскуровом... 

Головний лікар Акулов був такий: коли червоні відступають, то він за Україну, коли ж ми, то він - більшовик. А фельдшер Чепурний - все одно чи наступають, чи відступають червоні - був червоним. Він захоплено малював мені героїзм червоних, яких оточили фронти, а вони всіх б'ють. І доводив мені з цифрами в руках, що в порівнянні з робітником селянин є дрібний буржуа. 

А головний лікар, тому що получав грошей більше за всіх, казав, що кожний сам за себе, і був дуже скупий. Він тільки зі мною не був скупий, бо я часто читав йому свої поезії, які він дуже любив слухати. З нами був і піп. Це була дріб'язкова і вредна людина. Коли роздавали хліб (а давали нам його дуже мало), він норовив одрізати собі найбільше. Коли ж червоні наближалися, то він хапав свого чемодана, злякано бігав по хаті й кричав: 

- Та куди ж його? Ой боже ж мій! Та куди ж його?.. Ще лікар Акулов зі мною поводився гарно тому, що я з робочих. Бо ми кілька разів околодком усім хотіли перейти до червоних. 

Відступаємо на Кам'янець на Поділлі. Літо. Наш обоз тихо їде. Як летить низько над землею аероплан, і з нього на сонці щось блиснуло. Всі - врозтіч. 

А я біжу прямо на блиск, бо він був паперовий. Радісно біжу по житах, через болотяний ярок... Листівки. 

Я схопив дві. І, поки добігли хлопці, які вже все зрозуміли, встиг прочитати. Одна була відозва: "Все в Красную Армию", а друга: 

"Приказ рабоче-крестьянской Украины по петлюровской армии". В ній було написано приблизно так: "Сдавайтесь. Вы окружены. Переходите группами с белыми флагами. Мы знаем, что вы обмануты Петлюрою. Если же вы будете защищаться с оружием в руках до конца, то никому из вас пощады не будет". Підписів не пам'ятаю. Відступаємо на Кам'янець. Часто писали в газетах про старшин, які з великими грішми тікали за кордон. Наш полковник Виноградов теж хотів утекти з великими грішми за кордон. Але його козаки заарештували і розстріляли. Це було так. 

По дорозі, по грязі два козаки вели нашого полковника. Він, ніби це його не торкалося, йшов попереду конвойних з закладеними в кишеню руками і з задумано нахиленою головою. Він був кубанець і дуже бойовий. Він любив мордувати червоних. Один козак із конвойних тихо навів карабін в голову полковника... І не стало Виноградова... Тільки шапка підстрибнула вгору і впала, повна крові, на труп. А дві баби, що йшли мимо, з переляку сіли прямо в грязь. 

Лишилося більшовикам захлопнутії віддушину поміж Смотричем і Кам'янцем, і нам - кришка. Як у цю віддушину ринула галицька армія, вигнана з Галичини поляками. Вони перейшли Збруч, і, коли наші лави бігли безнадійно назад, почулося "стій!", і в наші лави синіми фігурами влилися галицькі лави... 

Червоні думали, що це німці, і почали панічно відступати. 

XLІІІ 

Що пан сотник скаже, то для козака закон. Козаки - телята. Я й думаю, коли я буду паном сотником, то мене будуть слухати козаки. І я перейду до червоних зі своєю сотнею. По полках було наказано національне свідомих козаків з освітою за чотири класи гімназії посилати до Житомирської юнацької школи, яка стояла тоді в Смотричі. 

Довго, наче чув, не хотів осавул полку дати мені командировки, але я його упросив. 

Звичайно, якби в школі був іспит, то я б провалився, але мені повірили на слово, і я став "майбутнім старшиною". Це було в липні 1919 року. Ми стояли в Смотричі. 

Коли була мобілізація, мене поставили на мосту провірятп документи у селюків; я ні в кого не провіряв документів. Всі проходили повз мене, а я стояв і тільки марив про Констанцію... Одному дядькові, я хоч і знав, що він буде бити нас, а не "ворони на городі", як він казав, я дав обойму патронів. Він обіцяв мені за них принести хліба, але хліба не приніс. Обдурив мене. 

Коли ми Київ узяли разом з денікінцями 1, було урочисте свято. Нас вистроїли на майдані, і наш сотенний Зубок-Моиієвський з російським акцентом почав нещиро говорити нам, що в Києві кацапів уже немає. Він вважав за кацапів більшовиків. Хто ж тоді, по його, були денікінці, які разом із нами увійшли до Києва?.. 

Цей Зубок-Мокієвський був знавець своєї справи. Він цифрами доводив, що воєн на світі чим далі - все більше. Це був поет мілітаризму. 

У нас форма була така. Жовті чоботи, сині галіфе з білими тоненькими кантами, френчі захисного кольору з наплічниками (звичайні погони "в зародку") і кашкети германо-польського зразка з тупими козирками. У старшин було все так само, тільки лампаси на галіфе широкі, срібні відзнаки на рукавах, коміри срібні і такі ж хлястики на кашкетах. 

Муштровий статут, затверджений Симоном Петлюрою, був перекладений просто з німецької. 

Зубок-Мокієвський казав нам, що армія повинна тільки воювати та готуватись до війни, а політика - не її справа. Армія повинна бути аполітичною і у військовій техніці бути європейською армією. У Смотричу юнаки (ще до мого вступу до школи) роздавили погром, який улаштував наш кінний полк (забув назву його). Було розстріляно юнаками 25 кіннотників. Євреї цілували юнакам руки. 

Да. Ще в санпотязі я читаю російську книжку. Підходить до мене старшина й каже: "Ви чого читаєте кацапську книжку? Ми ж з кацапами воюємо". 

Я йому нічого не сказав. Не міг же я йому сказати, що просто нічого читати і книжка цікава. Його ж не обдуриш. 

А: "Учітеся, брати мої, думайте, читайте. І чужому научайтесь, свого не цурайтесь"2. 

Він у запалі боротьби навіть і це забув. А з старшиною сперечатися ж не можна. 

А Зубок-Мокієвський на муштрі, коли треба спочити й покурити, казав нам: 

- Спа-а-ачить. 

- Можно па-а-лить. 

І казав не "прошу", а "проше". Словом, польсько-російсько-українська мішанина. Сам він граф. Одного разу до нас приїхав начальник школи Вержбицький. Він красиво і кам'яно сидів на норовитому коні. І наші сотні під музику проходили повз нього і на його вітання і похвали відповідали під ногу: 

- Слава Україні! 

Наша сотня неправильно відповідала "Слава Україні" (не під ногу), і Зубок-Мокієвський гнав нас бігом аж на гору. Він біг поруч із нами і хрипко кричав: "Загоню, сукины сыны..." (бач, коли хвилюється, так говорить російською мовою). Але він же біг разом із нами. Він уже літній, а ми молоді, повні сил хлопці (нас годували гарно, але мало. І ми пекли й їли ще кукурудзу). Ясно, що він захекався швидше нас. Команда: 

- Кроком! - І ми, в душі сміючись, струнко йдемо полем Поділля. 

Нас виховували декоративно. 

Ми постояли ще в Цівківцях, у маєтку Римського-Корсакова 3. 

А восени вирушили до Кам'янця. 

У мене в цей день, як на зло, народився чиряк під коліном, і мені не було сили розгинати ноги. Я поклав рушницю на дроги і хотів їхати на них. Коли ЗубокМокієвський побачив мене і послав до ладу. 

Я сім верст ішов, шкутильгаючи, і аж в Кам'янці розійшовся. 

Нас розмістили в духовній семінарії. Ми ходили на варту до "високої директорії" 4. Юнаки дуже любили козиряти, віддавати честь. Вони робили навіть так. Рідко ж зустрічаються на вулиці старшини, яким треба козиряти. Так вони в неділю підуть у парк і групами ходять і козиряють один одному. Наче вони зустрічаються випадково. 

Мене, як недисциплінірованого, не ставили біля кабінету Петлюри, а все в його садку. Була осінь, і я "добре" стеріг Петлюру: полізу в сусідній садок та й їм собі груші. Вони холодні, гарні. Я дійшов майже до божевілля і хотів заколоти "українського Гарібальді", як писали про нього італійські газети. Петлюра у профіль дуже скидався на Раковського5. 

Коли ми йшли по місту, українська інтелігенція кричала нам "слава" і обсипала квітками наші стрункі, наче вилиті з міді, ряди. А Зубок-Мокієвський, коли нікого з панночок немає, мовчки йде поруч. Як тільки побачить панночок, зараз же починає кричати на нас: 

- Головки выше! 

- Руки... 

- Багнети... 

І одного разу нашу варту зміцнили галицькою жандармерією (охорона республіканського ладу), і я стою вночі на одному розі вулиці, а на другому галичанин. Я почав говорити з ним про політику, і ми зійшли з своїх місць, власне, галичанин підійшов до мене. А на посту ж не можна балакати. Якраз було викрито атентат білих на Петлюру. 

Раптом чую з кущів голос Зубка-Мокієвського (він був тоді вартовим старшиною): 

- А це що таке?.. 

Підбігає до мене й кричить, тупочучи ногами, що я не юнак, а баба, і що він мене відкомандирує назад до мого полку. Для кожного юнака це було крахом кар'єри, а для мене - смертю моєї чарівної мрії. Я спокійно сказав: 

- Пане сотнику, ви мене ще не знаєте. На ранок Зубок-Мокієвський жартівливо звертався до мене і не згадував про мій полк. Раз я побачив у кіно Констанцію. Тільки в Констанції блакитні очі, а в цеї чорні. Як я клично не дивився на цю, вона не звертала на мене уваги і дивилася кудись вбікКоли я був на варті у військового начальника, я бачив махновців, що їх з обозами віддав нам Махно. Вони були в лахматих шапках. Я розговорився з ними, і коли вони дізналися, хто я, вони мені сказали: 

- Какого ж черта ты сюда попал? Тебе место у батька _Махна. 

Вони казали, що воюють "за хліб і волю". 

Раз ми сидимо босі. Побили на муштрі чоботи. Була вже осінь. Чекаємо на чоботи. До нас прийшов Петлюра. Я бачив його дуже близько. Він сів на підвіконні, питав нас про наше життя і жартував із нами. 

В офіціозі директорії "Україна" друкувалися вірші Стаха (Черкасенка) 6 і Олени Журливої 7. Я дуже заздрив Олені Журливій, бо Володимирові Самійленкові 8 я що дам вірші, а він кладе їх до кишені і "забуває" про них. От хитрий дідусь. Щоб мене не образити відмовою, він ховався за свою розгубленість. 

Перший поет, з яким я познайомився, був В. Самійленко. Мені було дуже приємно припалювати цигарку од його люльки... Я аж трусився од насолоди. Це ж із люльки великого поета... 

От початок одного вірша, якого Самійленко "забув" надрукувати: 

Червоний прапор в горі сміється, 

і трупи покотом лежать... 

Співають кулі, і серце б'ється... 

Не можу встать, не можу встать... 

1919_ 

В школі галицькі професори та старшини виховували нас у суто націоналістичному дусі. 

В школі я написав російською мовою поему "1918 год", яку присвятив товаришеві Леніну. Цю поему я читав юнакам. Один юнак сказав: 

- А й правда. Вони нас за це й б'ютьПам'ятаю кінець цієї поеми: 

...Холодный стон минут... 

нарву я черных лилий, 

из них сплету венок для нашего вождя. 

Целует щеки мне холодный воздух синий, 

и поезда бегут, сверкая и гудя... 

1919_ 

Галичани перейшли до білих... Наша армія почала як віск танути. Козаки наші масами почали переходити до білих. Бо комсклад був із російських офіцерів, які повтікали од більшовиків, які були тільки при штабах, пиячили та тільки й знали що носити гарне галіфе та "одержувати кошти..." Про козаків, що за них умирали, вони під дзвін чарок і поцілунки проституток говорили: 

- Пускай воюют, этого гною для нас еще хватит. 

Листопад 1919 року. 

Наступає армія Слащова 9. Всі панічно тікають. 

Офіцерський броньовик, що перший підійшов до Жмеринки, галичани зустріли музикою. 

Ще б'ється тільки шоста окрема запорозька дивізія, у склад якої входить і 3-й гайдамацький полк. І от нас, 800 юнаків, Петлюра кидає на оборону підступів до Проскурова, а сам тікає в Польшу. 

Коли ми виступали, був шалений вітер... Ми виступаємо на фронт, а поляки займають Кам'янець. Ми - на новому плані міста, а вони вже на старому. Трохи не дійшло до бою з поляками. Юнаки виставили заставу, і я був у дозорі... Було темно й вітер... 

Польські жовніри висадили з автомобіля наших міністрів Швеця й Макаренка. Автомобіль забрали, й наші міністри прийшли пішки по грязі на вокзал. 

Тоді ж трохи не було бою. 

Нас погрузили в ешелон. У Проскурові нам усім видали довгі кожухи з комірами аж до плеч. В кожусі - не в шинелі, тепло. Я в Проскурові зустрів товаришів із бувшого свого полку, 3-го гайдамацького. Вони напоїли мене "миколаївською" - і я п'яний їду на фронт. 

Нас вигрузили в Богданівцях... Сидимо в станції... Як - "ббамм"! 

Броньовик "1-го офіцерського Сімферопольського полка" почав бити по нас. Б'є по водокачці. 

Стрілочник перелякався і з криками: "Ой пропав, пропав!" - кинувся від нас тікати... Його спіймали, розложили, спустили до колін штани, поклали на живіт, і юнак із гайдамаків спокійно і розмірене почав його шомполувати... 

Мені було противно слухати м'які удари шомпола і стогін залізничника. 

Зубок-Мокіевський кричить: 

- 1-ша сотня, вперед! 

Я був у першій сотні. 

Розсипались у лаву і почали наступати полотном залізниці. 

"Коршун" відступає і б'є по нас. Ідемо через ліси, ярками, снігами... А він усе б'є... 

Ще в Дунаївцях я набрав повну сумку сахару. Ця сумка все зсовується мені наперед, б'є по ногах і заважає йти, а я все зсовую її назад, за спину, все зсовую назад... Броньовик б'є. 

Я в дозорі... Вітер, і кругом смерть... 

Ідемо. Мимо села Богданівні косо спускаємося горою... На снігу маса слідів од ніг і доріжка од кулемета. 

Старшини нам кажуть: 

- Не хвилюйтесь, їх небагато... 

Ззаду нас ідуть два наші броньовики "Помста" й "Вільна Україна". Вони б'ють так невдало, що іноді попадають не по "Коршуну", а по нашій лаві. 

І от вийшли ми на замерзле болото, що між Коржівпями і селом Богданівцями. Це болото літом було непроходиме, і більшовики та ми перестрілювались гарматами через нього. 

Позиція жахна. Ліс та де-не-де кущики очерету... Чудно дзвенів очерет... В лісі була батарея білих. І коли ми підійшли до лінії її вогню, вона й "Коршун" почали по нас бити... У нас тільки рушниці. 

Наш гарматний відділ ще десь тільки іде, кінний ще десь пішим порядком. Навіть кулеметів у нас немає. Наша сотня - 33 чоловіки. 

Між іншим, ті юнаки, що в тилу були дуже дисципліновані, удавали з себе героїв, розпиналися за неньку Україну і співали патріотичних пісень, майже всі здезертирували або захворіли на живіт. 

Да! Школа наша стала зватися не "Житомирська юнацька", а "Спільна військова". У нас були 4 відділи: піший (де я), кінний, гарматний та технічний. 

Ми розбіглися на 30 кроків і залягли... 

Ворог усе робить або недоліт, або переліт... Вилка... Мені все здається, що кожний набій летить на мене... Мозок спокійний, а серце б'ється швидко-швидко. 

"Перебіжка вправо! Зайняти село Коржівці!.." І от під ураганним огнем ворога почалась перебіжка... 

Десь далеко з правого боку від мене підвівся крайній юнак і, зігнувшись, побіг. Він під сконцентрованим по ньому огнем пробіг тридцять кроків і ліг... 

По лаві ходить наче велетень без тулуба... Тільки чорні страшні ноги... 

Це стовпи розривів... 

Далі біжить другий, третій... Вечоріє... Огонь досяг такої сили, що ми не витримали і всі побігли вправо, на село Коржівці. Я біжу і оглядаюсь назад... 1 от по юнаку, що біг останнім, ударив набій... Юнак пропав у чорному димі розриву... 

Нас лишилося 32. 

Ми зайняли монастир. Виставили заставу і на дзвіниці поставили варту. Всі юнаки в трапезній. Рушниці поставили в куток. Варять галушки... Я пішов до монаха в келію. Дав я йому майже весь свій цукор, а він мені - курятини... П'ємо з ним чай. Я кажу йому: 

- Как у вас здесь тихо и бело. Хочется бросить все и остаться у вас. Мне все это так надоело!.. Раптом убігає переляканий монах. 

- Ваши все арестованы... Пришли люди с белыми повязками через шапки... 

У мене все похолонуло і, як живе, од грудей посунулося вниз. Мені стало порожньо і холодно. 

Кінець. Більше я не побачу ні Констанції, ні кривеньких тинів Третьої Роти, ні старої церкви. 

Мій монах хоче лізти під ліжко. А я кажу йому. що штик або куля найдуть його під ліжком. Але він не слухає й лізе... Одчиняються двері, і входить денікінець. Він у студентській шинелі, через такий же кашкет йому біла стрічка. 

Я без кожуха в шинелі стою. 

- Ваше оружие. 

- Прошу. 

Я віддав йому мою чорну рушницю англійського зразка, зняв патронташ і патронник, а в розчинені двері солдати в лахматих шапках і з білими стрічками через них кричать: 

- Выходи! 

- Поскорей! 

Я надів кожуха й вийшов надвір, у тьму, де вже виладнані були наші. А вийшло от що. 

Настоятель монастиря послав у село хлопчика, ніби за молоком, а насправді з запискою до білих, що ми у нього. В селі (а ми й не знали), стояло два батальйони 1-го офіцерського полку. Вони тихо прийшли з кулеметами, оточіїли монастир, тихо зняли нашу варту біля воріт і на дзвіниці. Увійшли у двір, підійшли до трапезної і з бомбами в руках відчинили двері трапезної... 

Хлопцям не довелося поїсти галушок, які вже кипіли й смачно лоскотали їм ніздрі... Нас ведуть... 

Вітер і ніч, як у поемі Блока "12"... Я тільки чую, як мене б'ють у підошви грудки мерзлої землі... 

Капітан, у якого тускло блищать погони, каже: 

- Вы думаєте, что деникинцы издеваются. Это все враки... 

Нас ведуть на село... Біля тину крайньої хати прив'язано двоє осідланих коней... Денікінці кинулись у двір. А я ніби за муром. 

І їх голоси мені такі далекі й чужі... Нас вивели за село і построїли в два шереги, один проти одного, аби однією кулею прорізати двох. Вони економні... 

І мені здається, що зараз усі попадають на коліна і почнуть плакати, благати... Але ніхто не падає, і я стою. 

- Взвод, стройся! 

І після нашої команди: "Чота, ладнайся!" - команда ворогів звучить сухо й гостро... 

їх капітан підійшов до нашого ройового Овсія і сказав: 

- Ви нас прийшли бити? Овсій сказав: 

- Били й будемо бити... 

Але задзвеніли копита вершників, і білий папірець наказу приніс нам життя... 

Нас не розстрілюють і ведуть далі. Ми в колі піхоти й вершників. 

Студент, що роззброїв мене, уважно дивиться в тьму на якийсь огонь і каже: 

- Что-то подозрительное... 

Прийшли на станцію. Лежимо в карпомі. У мене голова трохи не розвалюється... Думаю, там не розстріляли, так розстріляють тут... 

На станційній колоні було ножем або гвоздиком надряпано: 

"Привет курсисткам Деражни, - красноармеец (такой-то) ". 

Мене вразив цей напис, власне, нова орфографія... В ній я почув таку ж силу, як у газетах, що мені попадалися... Одна газета з портретом Шевченка, яка розбила мою наївну віру, що червоні, як нам казали старшини, розстрілюють за кожне українське слово. Ця моя наївність примушувала мене, навіть після проскурівського погрому, відповідати гордо і зневажливо на запитання: 

- Скажите, пожалуйста, сколько времени? 

- Я закордонної мови не розумію. А на запитання одного гімназиста в проскурівському театрі: 

- Как вы думаєте, займут большевики Проскуров? Я відповів: 

- Они развеются, как дым. 

Коли ж старшини казали про три тисячі російських дітей, яких червоні прислали до Києва з голодної Півночі: 

"Хай здихають із голоду, нам вони не потрібні", - я думав: 

"Ага. Вкраїна хай їсть вареники з сметаною, а другі вмирають з голоду!.." 

І червоний рух вставав гігантом передо мною: 

- За весь бедный народ. 

Пам'ятаю, раз ми наскочили на червону розвідку, і на наше запитання "відкіля?" вони відповіли: 

- Со всего света!.. Мене це так вразило: 

- Со всего света!.. 

І якою мізерною перед цим боєм за голоту всього світу здавалася наша боротьба за самостійну Україну. 

Ми тоскно лежимо і ждемо смерті. Враз вриваються до карному з оголеними шаблюками кубанці, такі ж, як і ми, чорнобриві і т. інш., і хочуть нас рубати... 

Наша третя сотня пішла в атаку на "Коршуна", і кулею в люк був забитий їх капітан. 

До карному увійшов полковник і сказав: 

- Пленные уже нам не враги. 

Нас почали переписувати. Один юнак, якому наймення було Мороз, підійшов до столу, віддав честь, стукнув каблуками і на запитання: 

- Ваша фамилия? Сказав: 

- Морозов. 

Його брат був офіцером гусарського полку Добрармії '°. 

Нас почали роздягати, а галичан ні. По умові, галичан, яких було вкраплено в наші полки, денікінці відправляли до галицької армії десь під Жмеринкою. Я зневажливо дивився на цих наддністрянських героїв, колишній мій ідеал національної самосвідомості. Галичани, як наприклад, для мене умерли. 

Юнкери нам кажуть: 

- Зачем нам воевать? Ведь вы юнкера и мы юнкера. Вони питають нас: 

- За что вы воюете? 

- А ви за що? 

- Мы - за единую неделимую. 

- А ми - за соборну Украшу. 

Старшин наших посадовили окремо і з ними чемно поводяться. Коли нас захопили в полон, так наш чотар запитав їх офіцера: 

- Вы были в Константиновском? 

- В Константиновском. 

І вони потисли один одному руки... 

Мені лишили тільки мою шинель, а то все забрали. Один офіцер "купив" у мене за дві "українки" мої чоботи, галіфе і гімнастьорку, а мені дав свої велетенські англійські штиблети, штани та гімнастьорку шинельного сукна із погонами. Тут же кілька юнаків відгукнулися на заклик полковника і добровільно записалися на броньовик "Коршун". 

Нас погрузили в ешелон, власне, ми вмістилися в одному вагоні, і відправляють до табору полонених на Жмеринку. 

Ми їдемо й співаємо: 

"Ревуть, стогнуть гори, хвилі..." 

У старшин на очах сльози... 

З якою тугою ми виводили: 

Де ж ви, хлопці-запорожці, 

сини славні волі? 

Чом не йдете визволяти 

нас з тяжкой неволі?.. 

І мені здавалося, ніби наша кавалерія, ні, не вона, а загін мрійних запорожців женеться за ешелоном нас визволяти, але визволяти нас не було кому. 

Сімферопольці казали, що "Коршун" сам захопив у Проскурові два вагони миколаївських грошей... 

Да, коли ми вступили до Проскурова, я в газеті, спеціально присвяченій нам, прочитав

На вас, завзятці юнаки, борці за щастя України, кладу найкращії думки, мої сподіванки єдині. 

Хай кат жене, а ви любіть свою окрадену країну, за неї тіло до загину і навіть душу положіть..." 

І чудно, коли я йшов у бій на червоних, то в мене ніякого ентузіазму не було, а тут було щось на нього подібне, бо ми ж, хоч боком, та помагаємо червоним, з якими тоді боїв уже не було. 

Я думав, що ми будемо відступати на Старо-Костянтинів і там з'єднаємося з червоними. 

До Жмеринки нас привезли увечері і одразу ж повели до казарм. У відчинені двері казарми нам ударив такий важкий дух, що ми одхлинули назад. Але під ударами прикладів мусили ввійти. 

Як дрова, лежали трупи тифозних, хворі і ще здорові. У всіх од голоду воскові обличчя й тоненькі ніжки... Над головою нари в один поверх, і звідти на мене сиплються тифозні паразити. 

Я ліг. 

Полонений! Таке дике й жахне слово. На своїй землі - й "полонений"! 

Нас відпускали просити у селян хліба. 

Да! Коли в Деражні нас переписували, до столу підійшов наш бунчужний з хрестом Георгія першої степені на грудях. 

Полковник сказав: 

- Как же вам не стыдно: Георгиевский кавалер и петлюровец. 

- Це випадково, - сказав бунчужний. 

- Что это значит? 

- Случайно, - з'ясували йому юнаки. 

Коли з канцелярії дізнаються, що між полоненими є козаки з 6-ї запорозької дивізії, то їх розстріляють, як і махновців, які десь під Уманню вирізали й потопили майже ввесь Сімферопольський полк. 

Один полонений сказав мені, що він махновець із Успенського полку. 

Я не видав його. 

Не розстрілюють тільки безпартійних, більшовиків та петлюрівців. 

А я ж колишній гайдамака. 

Що як Мороз видасть?! 

Але Мороз мене не видав, хоч часто мені цпм загрожував і шантажував мене. 

Я захворів на тиф. 

Одеса. 

З вокзалу я пішов з високою температурою босий по грязі дивитися на море. 

Воно майже замерзло, і над ним тихо і срібно літали чайки... 

Повезли до шпиталю. 

Лежу на сніжно-білому ліжкові покірно й тихо, весь в огні... 

Поруч стогне й кидається хворий, і "сіделка" все ставить мене йому за приклад, що у мене вища температура і я лежу смирно, а він з меншою температурою і не дає їй дихнути... 

Візитація. 

Входить лікар і сестра-жалібниця. 

Сестра глянула на мене, зблідла і трохи не впала непритомною. її підтримав лікар і вивів. 

Потім вона входить до нас, дивиться на мене і каже: 

- Как же вы меня испугали! 

Виявилося, що я подібний на її забитого на фронті нареченого, офіцера. 

Я - в ізоляторі. В мене поворотний тиф, другий приступ. Один був в дорозі. 

Вона каже: 

- Я вас беру к себе в палату. Вы хоть на несколько дней напомните мне мое прошлое. 

Вона взяла мене до себе в палату, дала мені ще своє ватне одіяло (у всіх по одному. Вогко, сиро. Поруч мене щоночі по два, по чотири вмирають). Носить мені консерви, цукерки... і все якось чудно дивиться па мене та цілує. Я, як і її наречений, вчився в сільськогосподарчій школі. 

В мене на грудях, після тифу, абсцес, - і мене переводять до хірургічного шпиталю в грецькій духовній школі чи семінарії. 

В шпиталі між раненими лежали й червоні з Таращанського полку і інші. Вони розповідали, що коли білий десант захопив Одесу, то багато важко ранених червонармів було викинуто просто на вулицю. 

Червоні ось-ось захоплять Одесу. Евакуація. 

З одним червонармом я дуже подружив. Він признався мені, що він комуніст і що в нього є документи з ячейки, не дивлячись на те, що я одрекомендувався йому, як бувший петлюрівський юнкер. (Цей товариш потім учився зо мною в Артемовці). Він був захоплений білими й мобілізований. В частині офіцер, який догадувався, що він комуніст, але не мав матеріалу, наче граючись, навмисно прострелив йому ногу. Ногу було одрізано. 

Коли мене хотіли, як "юнкера", евакуювати до Єгипту, він не порадив мені їхати, сказав, що я такий же юнкер, як він денікінець. І я залишився. 

Кораблі Антанти б'ють по червоних лавах... 

Над городом шумлять набої... 

Червоні близько... 

Привозять ранених офіцерів, яких почали бити по окраїнах. 

Один кавалерист б'є обрубками рук у живіт стражника, який од ударів тільки підстрибує всім тілом на ліжкові... 

Офіцери, яких не встигли евакуювати, лежать бліді, бліді... 

А один офіцер не витримав і сказав: 

- ...Ух... страшно... 

Ми дивимося з вікна на вулицю, через яку тривожно перебігають фігурки людей з багнетами. Деякі не встигають перебігти й падають. На тлі тривоги бою вони лежать страшно нерухомі. Іде стрільба. 

І от відчиняються двері, і входять матроси з червоними бантами на грудях. Вони спокійні, стрункі й коректні. 

- У вас офицеры есть? 

Вони нікого не забрали. Тільки подивилися документи й пішли. 

Лютий. 1920. 

При 4-й стрілецькій галицькій бригаді, яка перейшла до червоних, з полонених петлюрівців та денікінців формується два полки: "1-й Чорноморський" та "Кінний запорозький". Я вступаю до "1-го Чорноморського". 

Команда українська. Всі старшини й козаки ходять з тризубами на кашкетах. Полковий прапор жовто-блакитний. Денікінські офіцери, звичайно, тепер за "нєньку Україну". Командир полку німець із тризубом на кашкеті. Він каже: 

- Я воював за неньку Україну і буду за неї воювати до смерті. 

Я думаю, який же це червоний полк. Та це ж жовтоблакитне пекло, з якого я ледве вирвався. Я надів на кашкета червону стрічку. 

Воєнкома в полку нема. А є тільки воєнком бригади. 

Він на мітинзі агітував нас, аби ми вступали до ячейки. 

- Я знаю, - казав він, нервово одкидаючи своє буйне волосся з лоба, - я знаю, що між вами є такі, що шукали нас, але обставини їм заважали... 

Я трохи не впав і не забився в риданні... Я ж шукав!.. 

А вночі старшини й козаки умовляються убивати тих, хто запишеться в ячейку. І ніхто не записується до ячейки. 

Я теж не записуюсь. Ячейки нема. Одного разу нас повели до театру, де українською мовою більшовик почав нам говорити про історію України зовсім не так, як я читав у Грушевського. Наш старшина галичанин наказує нам іти з театру, бо це все "давно відоме"... 

Я не хотів, але мусів іти. Наказ. 

Коли було Шевченківське свято, ми й галичани вийшли на майдан з морем жовто-блакитних знамен. Жодного червоного прапора не було. 

Червоні хотіли нас роззброїти, але чомусь цього не зробили. Вони тільки їздили кругом на грузовиках з кулеметами. 

Ми перейшли на Італійський бульвар, в будинок був[шої] військової школи. 

Раз на муштрі один старшина, бувший денікінець, закричав на козака: 

- Молчать! Без разговоров! 

Я, не дивлячись на те, що був у ладу, сказав цьому старшині: 

- Це вам не денікінська армія, а червона. І, будь ласка, говоріть українською мовою, бо ви в українській частині. 

Він пішов і пожалівся на мене курінному. Курінний, пузатий і спокійний, кличе мене. Читає мені нотацію. Я йому схвильовано і гнівно кажу: 

- Пане курінний (казали у нас не "товаришу", а "пане"), я ж так не можу! 

Тоді він ласкаво мені всміхнувся, нахилився до мене й тихо каже: 

- Ще рано!.. Але ж ви розумієте?... підрив дисципліни... 

Да, мене, як юнака, призначили чотовим. Однієї ночі до карному прибігає цей курінний і каже мені (я був начварти): 

- Оце вам патрони! Нас хочуть роззброїти комуністи. Так ви, пане Сосюро, глядіть же. Бийте до останнього! 

Я сказав: "Добре..." Ніхто нас роззброювати не прийшов. Виступаємо на охорону Дністра в Тираспіль. По місту ми йшли з великим жовто-блакитним прапором, поруч якого теліпався маленький червоний. 

В Тирасполі бригада Котовського, яку ми змінили, стала до зброї. Вони думали, що ми петлюрівці. 

І не помилились. 

Старшини агітують проти Радвлади. Козаки - телята. 

Приїхав воєнком полку т. Обушний і його секретар т. Прудкий. 

Прудкий надів на кашкета тризуба й ходить між козаками, слухає. 

Я підійшов до нього і розказав йому все. Він каже: 

- Ты хороший парень. Мы тебя заберем к себе. Він мені дав посвідчення від воєнному, написане червоним атраментом, що я член культпросвіту полку. І я став політробітником. І чомусь віддав рушницю. 

Я організував читальню. Але козаки не ходять читати газети, а тільки співають на вулицях: 

Ми гайдамаки, всі ми однакі... 

А старшини кажуть: 

- Я краще простягну руку німцеві, ніж кацапові... Називають червоних "чужинцями". Ячейки нема. Я дійшов майже до божевілля і. коли один старшина в нашій сотні так агітував, сказав йому: 

- Забороняю вам балакати. 

Він замовк. 

Організовують старшинську їдальню. Я сказав, що це те ж "офицерское собрание", що на мою думку в червонармії не може цього бути. А один старшина сказав: 

- Я не хочу обідати за одним столом із варнякою. 

Ага, "варняка"!?.. 

Я пішов і обурений розказав про це воєнкомові і свсю думку про старшинську їдальню. 

Воєнком похвалив мене і, покликавши цього старшину, прочитав йому цілу лекцію про різницю між петлюрівським старшиною і червоним командиром. 

І раз уночі: питають деякі козаки, але 

- До зброї!.. 

- Що таке? На кого? - ходить курінний: 

- Без балачок. Нас хочуть комуністи роззброїти. 

Одинокі голоси про те, що коли нас хочуть роззброїти, хай роззброюють, значить так треба, є такі, кого треба взяти за хвіст... Ці голоси потонули в грізній покорі козаків, що стали до зброї. 

Я теж став до зброї. 

Мене поставили на дверях. 

Враз із тьми підходять до мене кілька: 

- Ваше оружие, товарищ. 

- Пожалуйста. 

Я спокійно і радісно віддаю рушницю. Це - свої, дозорні. Хлопці зо мною пожартували. Вони, сміючись, зникли у тьмі. 

Ніхто не хотів нас роззброїти. Це просто була демонстрація. 

На ранок я їду до Одеси за газетами. На Роздільній я зустрів юнака з моєї сотні, який познайомив мене з т. Старим. Я Старому все розказав. Він заспокоював мене, обіцяв забрати з цього полку і казав про мене і мого союнака, що ми "большевистский материал". 

В Одесі я інформував кого слід (т. Дерев'янко) про те, що робиться в нашому полку. 

Повертаюсь до Тирасполя. 

І одного дня ми говоримо про попів. Я кажу, що це дурисвіти, що вони наші вороги, такі ж, як поліцаї. 

А офіцери кажуть: 

- Как вы смеете обижать религиозные убеждения. Тут же сидить т. Прудкий, який мовчки нас слухає. Я звертаюсь до нього: 

- Т[оварищ] секретарь, почему у нас до сих пор нет ячейки? 

Він не встиг мені відповісти, як крикнули: "До зброї!" Я зрозуліів усе і тихо вийшов. Щоб не подумали, що я тікаю, спокійно йду по панелі. Був квітень, а так жарко, як у нас літом. 

Повз мене швидко й нервово пройшла колона нашої сотні. У всіх на кашкетах стрічки: жовто-блакитні й білі. 

Я прийшов до военкома попередити його. Стукаю. Нікого нема. 

І тільки-но я відійшов кілька кроків од ганку, як почалася стрільба. 

Вулиця йде просто до вокзалу. 

Зо мною поруч біжать двоє з червоними бантами на грудях. 

Питаю їх: 

- Какой части? 

- 368 полка. 

- Скорей на станцию, это восстал украинский полк. Біжимо... А в лице нам - чорна хмара кінноти... Я-в двір. Хазяйка сплескує руками й кричить: 

- Ти більшовик? 

- Більшовик. 

- Ой боже, і мій синочок у комісаріаті служе! 

А що, якби її синок не служив у комісаріаті?.. 

Вона мене заховала в погріб. Стрільба швидко вщухла. Думаю, в погребі небезпечно... Можуть кинути бомбу, й точка. 

Виліз. Посвідчення запхнув у стріху сарая. 

Увійшов до хати. 

Хазяїн, швець, дав мені поїсти картошки з олією й огірками... 

Він усе лаяв комісарів, а я йому піддакував і говорив, що я й сам із гайдамацького полку. 

Наш полк приєднали до 41-ї дивізії і стали звати 361-й. 

Виходжу на вулицю. 

Просто на мене з витягнутими для рубки шаблями летять два кавалеристи. 

- Якого полку? 

- 1-го Чорноморського! 

- Наш. 

Вони опустили шаблюки й тихо проїхали повз мене. 

А що, якби я сказав 361?.. 

Виходжу на головну вулицю. 

На панелі стоять, мов поросята, кулемети, на бруку коні й козаки. 

Галицькі офіцери в польському убранні. 

Всі тривожні. Почуваю, що бояться. Повиходила публіка. 

Один п'яний козак підходить до мене, обіймав мене й каже: 

- Ой, козаче, я чека розбив, самогонки напився. У мене була гайдамацька звичка носити набакир шапку, і повстанець прийняв мене за свого. Підходить до мене з карабінкого старшина в синій чумарці, той, що сказав "варняка". 

- Де военком? 

- Не знаю. 

- Що... зняв червоний значок?.. Я мовчу. 

- Ну, ходім... 

Мене не розстріляли тільки тому, що курінний був за мене. 

Всі сили наші були кинуті на польський фронт, який уже почав хитатися. Галицька кіннота, що стояла в німецьких колоніях, повстала проти влади Рад. Вони (галичани) налетіли на станцію, зняли там караул і разом з нашим полком захопили Тираспіль. В особвідділі був тільки карбатальйон в 60 чоловік. 

Старшини кажуть, що в наших руках уже Одеса, Херсон і Миколаїв. 

Мені да.іи рушницю й послали в караул на станцію. 

Кіннота повстанців пішла, як казали, в наступ на Роздільну. 

Ніч. 

Ми в телеграфному відділі. Телеграфує начальник гарнізону Роздільної. Ми всі напружено нахилилися над білою стрічкою, яка поволі розгорталася, а на ній чорними крапками й рисками божевільне довго повзли слова: 

- П-о-з-о-в-и-т-е к т-е-л-е-г-р-а-ф-у в-о-е-н-к-о-м-а. Йому відповідають: 

- В-о-е-н-к-о-м з-а-н-я-т, в-с-е с-п-о-к-о-й-н-о. В вікна разом із нами ніч бархатно й чуло дивиться на грізні знаки: 

- Неужели еще есть противники Советской власти?.. 

А ще вдень над станцією сміло й низько летить червоний аероплан. 

Хлопці - врозтіч... 

Я кричу, що йому немає рації бити по станції, і стою на пероні. 

Аероплан двічі ударив по фортеці, що за містом, і спокійно полетів назад. 

По ньому навіть не стріляли. 

Перехоплено телеграму, що на Тираспіль з Одеси йдуть два броньовики. 

Я ще до цього не вірив казкам старшин про нашу перемогу. Надто вже непевно вони себе почували. 

Ще ж котилися луни розгрому Добрармії, себто грабармії, як її називали. 

Уночі вирушаємо з міста. 

Біліють на спинах козаків вузли награбованого майна, по боках проводжають нас одинокі і смутні постріли... 

У мене мета дізнатися маршрут, а потім... 

Мені страшно. Невже знов у ту прокляту жовтоблакить?.. 

Коли ми переходили чавунку, мої очі стали широкими, як ніч,од жаху, куди я йдуПройшли верст 15. Привали роблять не по селах, а в степу. 

Врешті я дізнався, що ми йдемо на Бірзулу і там з'єднаємося з Тютюнником. По місяцю я помітив дорогу назад. 

І на одному привалі я свому другові козакові сказав, що тікаю, і кликав його. Він одмовився, сказав, що не хоче воювати, хоче додому. Ми а ним поцілувалися, я віддав йому свою банку консервів і з рушницею вийшов із кола кінноти. 

Коли ми покидали Тираспіль, один мій товариш козак сумно подивився на мене і сказав: 

- Жалко мені, Володька, що ти не йдеш туди, куди тебе кличуть твої мрії... 

Я йому не довіряв і тільки загадково подивився па нього. 

Я вийшов із кола кінноти, наче "оправиться", і пішов прямо. 

Було місячно. Як на зло, жодна хмарина не затуляла місяця, який холодно дивився на мене. 

Я йшов, куди мене кликали мої мрії. 

І коли кіннота злилася з тьмою, я побіг. Це так, наче перший раз з високого місця кидаєшся у воду головою вниз... Я побіг не просто від кінноти, а кругом і назад, перерізавши нашу вже пройдену дорогу. Це я зробив на випадок погоні. 

Біжу по ріллі, перетинаю дороги, на яких сухо й далеко дзвенять копита роз'їздів. 

А серце хрипко й важко б'ється... Мені здається, що воно б'ється не в мені, а з правого боку, поруч мене... 

Наскочив на якийсь курінь, впав і заснув. Але сон був божевільно швидкий. Я схопився і знов побіг. Потім покірно і стомлено йду. 

Все одно, навіть коли перемогли петлюрівці, мені все одно. Я вже не можу з ними. 

Рушницю, вже зайву, бо вдень з нею небезпечно, я взяв, повернув униз багнетом і встромив у ріллю. Хай може, який дядько візьме її. 

Смутно прийшов день. Коли ми покидали Тираспіль, говорили, що в нім лишили охорону з 25 галичан. 

Я обминув Тираспіль і йду на Одесу. Іду вже по дорозі. 

Раптом підіймаю голову, і прямо на мене, колонами - кіннота!.. 

"Точка", - думаю. Але мені ні крапельки не лячно, навіть радісно. Це ж зараз мене рубатимуть "за весь бедный народ". 

І я спокійно йду. 

Виявилося, що то не кіннота, а євреї, що втекли з Тирасполя. Вони сиділи на високих німецьких тачанках, їх фігури були над кіньми і здаля здавалося, що це колони кінноти. 

Євреї питали мене, хто в Тирасполі, я все, що знав, розповів їм. Спитав їх про червоних. Вони мені сказали, що, здається, червоні на Роздільній. 

Це був сон тяжкий і радісний, коли я йшов на Роздільну. 

Йду по виїмці і щохвилі чекаю на смерть. Бо ж нічого не знаю. 

Нарешті показалася Роздільна. 

На станційному шпилі маяв червоний прапор. 

Пішов дощ. Я радісно біжу вже не по путі, а навпростець. Махаю руками, плачу й сміюсь. Грязь налипла мені пудами на штиблети. 

Але мої ноги здаються легкими, як пух... 

Підбіг до перону і впав на нього. До мене підбігли червонарми з командиром т. Фіногеновим і воєнкомом т. Мінським Андрієм. 

Я сказав їм, хто я, і маршрут повстанців. 

За ними зразу ж погналися броньові авто. 

Це був новий комсостав для нашого полку. 

Але вони не встигли. 

Моя нездійсненна мрія здійснилася. 

Мене записали в роту, і я став червонармом. 

Слідчий мене спитав: 

- Ви знаєте товарища Старого? 

- Знаю. 

- Он прислал бумагу, что знает ваши убеждения и социальное происхождение. Вы свободны. 

Я крізь туман смерті здивовано глянув на нього і так розгубився, що тільки сказав: 

- Разрешите пожать вашу руку. 

І він простяг її мені, що одним розчерком пера могла послати мене під холодні дула вартових революції. 

На вулиці я здивовано дивився на людей і на будинки, і не вірилося, що я вільно йду по залитому сонцем бруку, і кусав губи, щоб узнати, чи не сон це. Наче народжений удруге, ходив я по місту і слухав щасливі крики птиць у сині над золотими дахами. 

Любі більшовики! Значить, у вас є правда, і бог удруге обдурив мене. Прийміть же мене в свої світлі ряди для останнього штурму. Тепер я навіки ваш. 

І я пішов до своєї частини. 

XLІV 

Цей полк був зовсім не такий. 

У нас співали "Ще не вмерла Україна", казали не "товаришу", а "пане"... А тут усі товариші, всі такі рідні, і мені так радісно співати з ними "Інтернаціонал". 

Тільки іноді, коли ми співали "Інтернаціонал", воєнком кричав на деяких червоноармійців, що в них дуже дерев'яні лиця, а треба співати натхненно. На зборах военком віісунув мою кандидатуру до культкому, і червоноарми обрали мене до культкому. 

Одного разу я писав відозву: чому червоноармам треба ходити до свого клубу, а в кінці додав строфу із своєї поеми "1918 год": 

И будем мы идти вперед с кровавым флагом, где в солнце новых дней со мглою бой кипит, застонут камни гор под нашим гулким шагом, с протяжным воем зверь в пещеры убежит.., 

Военком Андрій Мінський прочитав відозву й питає мене: 

- А это чьи стихи? Может быть, ваши? Я сказав, що це з моєї поеми. 

Він тоді схопив цього листа, побіг до свого ад'ютанта й кричить: 

- Какая у нас могучая поэтическая сила... 

Він був такий ентузіаст, цей воєнком, і так усім захоплювався. Він був молодий, стрункий і гарячий, у шкіряній куртці, з лахматою шапкою й мавзером, чомусь нагадував мені анархіста. У нього була така рішуча і романтична походка. Він завжди дивився трошки з-під лоба і коли говорив до червоноармів у клубі промову, то в перервах його промови йому завжди грав оркестр. Це його підносило. Він так чудесно одкидав з лоба своє буйне каштанове волосся. Ще він любив чомусь гіпнотизувати бандитів, хоч із цього гіпнозу, звичайно, нічого не виходило. І тільки доводилось вживати більш рішучих методів. 

Був кінець квітня. Поляки почали наступать. Під їх тиском наші частини захиталися. Обози вже в паніці добігали до Тирасполя, бо в тилу лютував Тютюнник. 

З приводу цього в нас був мітинг. 

На ньому виступали й жінки, робітниці Тираспольського жінвідділу. Було радісно й бадьоро. Виступала повна й спокійна жінка. Вона без захвату говорила, що ми в деяких місцях уже переходимо в наступ... що тривожного нічого нема... Після неї виступила дівчина, вся в чорному, з таким же, як у воєнкома, розпатланим волоссям, що вона його таким же жестом одкидала назад. У неї були старі, покривлені черевики, але вона на це не звертала уваги і говорила. Вона сказала кілька слів, але вона їх так сказала і з такими рухами (у неї тонкі бліді руки), що ми всі посхоплювались з місць і громом оплесків вітали натхненну дівчину. 

Я бив долонями до того, що вони в мене стали наче огняні. Після мітингу до мене підходить червоноарм: 

- Тебе кличе воєнком. 

Я пішов, але я не знав, що треба стукотіти в двері, а одчинив їх просто так... На ліжку лежали воєнком і та струнка дівчина. 

Він спокійно встав, поправив на собі одежу, а дівчина лишилась на ліжку, тільки закурила цигарку. 

Воєнком одрекомендував мене їй. 

- Знакомься, Ольга. Это - Сосюра, светило нашего полка. 

У Ольги було тонке аристократичне лице, темно-карі очі були туманні й глибокі. А на губи їй мені було соромно дивитися... Вони були такі повні, червоні й страсні. В мене аж мурашки по тілу бігли. 

Я почав їй захоплено розказувати, як я мучився у Петлюри, як я рвався до Червоної Армії і яким неможливим здавалося сном, що я буду колись червоноармом. 

- Мені наче сниться це. От я дивлюсь на вас, - казав я Ользі, - і ви для мене - не ви, а вся Червона Армія... 

Вона попросила мене читати їй вірші. Я читав їй вірші, а вона дивилась на мене мутно й загадково. 

Але мені треба було швидко їхати до Одеси по командировці, і я попрощався з нею. 

Вона мені так гаряче і нервово тисла руку, прямо тонула в мені очима і казала: 

- Мы еще встретимся, мы должны еще встретиться. 

 

 


 

Довідка про автора 

В. Сосюра народився 6 січня 1898р. на станції Дебальцеве (нині Донецької обл.).

У 1918р. В. Сосюра бере участь у повстанні проти кайзерівських і гетьманських військ. Невдовзі потрапляє на кілька місяців до петлюрівських загонів, тікає до червоних, восени 1919 р. опиняється в полоні денікінців. У 1920 р. хворого на тиф В. Сосюру звільняють бійці Червоної Армії. Його розстрілювали денікінці, він стояв перед трибуналом, але мудрість голови трибуналу врятувала йому життя. 

Перший вірш (російською мовою) надрукував 1917. В архівах збереглися не друковані вірші Сосюри (українською мовою), писані за його перебування в Армії УНР, але перша збірка «Поезії» вийшла 1921, а раптову славу принесла йому революційно-романтична поема «Червона зима» (1922), визнана за найвидатніший зразок поетичного епосу громадянської війни в Україні.

Починаючи вже з раннього періоду творчості в поезії Сосюри знайшли відображення і суперечності його доби: типова для українського. інтелігента 20-их років неможливість поєднати відданість больш. революції з почуттям національного обов'язку: поема про внутрішнє роздвоєння («комунар і націоналіст») «Два Володьки» (1930), відразу по виході заборонена збірка «Серце» (1931). Попри заборони, у творчості Сосюри того часу потужно пробивається мотив українського патріотизму (недрукована поема «Махно», відома лише в уривках «Мазепа», 1930).

У 1948 Сосюру відзначено найвищою тоді нагородою — Сталінською премією, але в 1951 він знову зазнав гострих нападів критики, приводом до чого була стаття в газеті «Правда», яка обвинувачувала Сосюру у «буржуазному націоналізмі» за патріотичну поезію «Любіть Україну», написану 1944 р. За таких обставин, не зважаючи на велику продуктивність (понад 40 збірок поезій), творчі досягнення Сосюри були значно нижчі від його можливостей.

Збірні видання творів Сосюри: «Поезії в 3 томах» (1929 — 30), «Твори в 3 томах» (1957 — 58), «Твори в 10 томах» (1970 — 72).