Хмельницький портал

Можливість знати більше.

У 1901 році став до ладу Проскурівський пивоварний завод, який належав дворянинові Леону Кляве (нині - пивзавод АТ «Хмельпиво»)

чт.17082017

Оновлено:11:21:01 AM

Ви не авторизовані.Зареєструватись ?

Back Ви тут: Головна Про місто Інформація Історичні статті Хмельницький. Місто без історії?

Історія

Хмельницький. Місто без історії?

Цікаві роздуми про історію рідного міста у відповідь на провокаційне питання  та особисті спогади засновника проекту "Незнана Україна", хмельничанина Юрія Даценка публікує Тиждень.ua.

Моє свідоме життя почалося на проспекті Миру, у панельній дев’ятиповерхівці під номером 54, де з балкона на шостому поверсі було видно чи не всеньке місто, бо тоді ще свічки новобудов не затуляли ані острівця на Південному Бузі, ані дальніх околиць Ракового, де жила моя бабуся та які можна було розгледіти в дитячий бінокль.

Але таку складну назву, як «проспект Миру», я вивчив набагато пізніше, ніж просту, та, проте, не надто зрозумілу – «Виставка».

 «Де живеш? – На Виставці.» І все ставало зрозуміло, наче повідомив співрозмовникові якийсь таємний шифр та приєднався до втаємниченого братства.

Насправді ж усе було набагато простіше: в далекому, як на мене малого, 1950-му, керівництву міста хотілося бодай чимось нагадувати столицю з її ВДНГ, тож у районі сучасного Дендропарку була влаштована велика сільськогосподарська виставка, що проіснувала аж до середини шістдесятих і дала назву цілому мікрорайону.

Але до усвідомлення цього факту мені залишається ще кілька років, а поки я з цілою дитсадківською групою успішно позую фотографові біля величезного меморіалу Вічної Слави біля тоді ще потужного заводу «Темп» майже на місці колишньої виставки.

Так уже склалося, що я народивсь у «місті без історії», на котре й досі дуються мешканці Кам’янця-Подільського, бо ми завинили їм те, що обласний центр був перенесений з «квітки на камені» до «провінційного Проскурова». Не було в моєму місті ані старої фортеці, ані чудернацьких храмів, котрі могли б сподобатися туристам, натомість набирав обертів місцевий ринок, чи, як його називали в народі, «товкучка», або ж, більш по-пацанячому, – «туча». В чомусь були праві кам’янчани, адже тоді, коли в них у моду входили світлини на тлі фортеці, в обласному центрі дедалі більшою популярністю користувалися строкаті базарні сумки.

Та для мене рідне місто із самого дитинства, мало не з перших свідомих днів, було наповнене історіями, котрі сплітались у химерне мереживо вражень та переживань, вартих найбільш розкрученої туристичної родзинки.

Одного ясного осіннього дня ми, малі урвителі з дитячого садка №47 «Дзвіночок», котрий затишно ховався за коробками наших будинків, разом із вихователькою вчергове зібралися на прогулянку – прибирати золотаве опале листя біля скромного військового меморіальчика, що притулився до невеличкого цвинтаря через дорогу від будинку. На той час там іще не височів велетень-костел, а сам цвинтар оточували величезні й химерно покручені старі липи, від котрих нині немає й сліду. 

Коли ми наблизилися до меморіалу, всі як один застигли в німому подиві, а вихователька гнівно шарпнулася до літнього чоловіка, котрий... зосереджено гупав каменюкою по буквах прізвищ загиблих військових, старанно збиваючи один із рядків.

Відтоді минуло більше тридцяти років, і я не пам’ятаю дослівно тихої розмови, котра точилася між чолов’ягою та нашою вихователькою, але історія непоказного чоловічка вразила мене до глибин дитячої душі, і я досі дбайливо зберігаю її у надважливих файлах пам’яті.

А повідав чоловічок не мало не багато: з постаменту він збивав... самого себе! На підтвердження навіть витяг паспорта та продемонстрував виховательці прізвище та ім’я, котре повністю збігалося з наполовину обтовченим на постаменті. Сталося так, що чолов’ягу було поранено напередодні бою; його спішно доправили до шпиталю, а вже назавтра його побратими зустріли власну смерть...

Лише у середині вісімдесятих він знайшов могилу друзів по зброї, серед прізвищ яких було вписане і його – того, хто залишивсь у живих.

Нещодавно я спеціально заїхав до рідного мікрорайону, оскільки не живу там уже досить довго, підійшов до меморіалу та провів рукою по збитих літерах, що зберігають історію чийогось життя...

З вікна нашої кухні було добре видно далеке узлісся Гринівецького лісу, що темніло на обрії. Зараз дерев давно не видно за іншим лісом – зі скла й бетону. То грибами ростуть будинки наймолодшого мікрорайону міста – Озерної, а в моїй пам’яті і досі чутно зимовий шелест вербових кущів над безіменним потічком – із часів, коли новий мікрорайон був лише планом на папері.

Тоді тато полюбляв іти зі мною та братом на цілоденні лижні прогулянки незайманими хащами, котрі буяли на місці нинішньої Озерної. Ми захоплено спостерігали із затишної схованки за зимовими іграми зайців, котрих у верболозі водилося достобіса, опановували не надто зручні лижі та з насолодою жували холодні бутерброди, що на морозі смакували незгірше за торт. Коли ж нарешті добиралися до далекого лісу, який зараз дедалі частіше називають лісопарком, то зачудовано дивилися на околицю міста, відчуваючи себе наче в іншому світі. А влітку тут збиралися дельтапланеристи, адже від узлісся в долину простягався зручний схил, буйно порослий густим різнотрав’ям. Цікаво було спостерігати за барвистими метеликами дельтапланів, котрі ширяли у височині, безстрашно пробиваючи літню блакить.

“Сучасний вид на мікрорайон Озерна”

Зараз на місці сонячних лук та колишнього танкодрому, який ще пам’ятає мій батько, розкинулися найновіші квартали Озерної та сучасні торгівельні центри, лісопарк помережаний втоптаними доріжками, що ними полюбляють гуляти молоді мами з візочками, й ніхто з них навіть не здогадується, що колись тут були дбайливо огороджені лісниками джерела з надзвичайно смачною м’якою водою.

У далекій середині вісімдесятих, позуючи коло меморіалу Вічної Слави, я й подумати не міг, що зовсім поряд, за якихось двісті метрів, маємо найсправжнісіньку пам’ятку давньої історії, на той час іще не оточену новобудовами та не заховану в асфальтно-бетонні джунглі міста. Мова йде про скіфський курган, котрий чекатиме аж на далекий 1997 рік, коли перше розвідкове його обстеження здійснить Сергій Демидко. А між тим, ще 1901 року в роботі Юхима Сіцінського «Археологическая карта Подольской губернии» були подані відомості про цю унікальну пам’ятку  VII–III ст. до н. е., котра й досі чекає на увагу та піклування, розчиняючись у сум’ятті довколишніх багатоповерхівок.

Моя 21-а школа була схована цегляними «хрущовками» від величенького кінотеатру з незрозумілою назвою «Сілістра». Пізніше я довідався: так називається місто в Болгарії, побратим нашого Хмельницького. Тепер на місці «Сілістри» – величезний розважальний комплекс «СВ», та й в адміністративній будівлі колишньої взуттєвої фабрики, де замолоду працювала моя мама, розташувався торгівельний комплекс «Ріко», але місцина ще довго буде «Сілістрою», принаймні для тих, хто пам’ятає кінотеатр та площу перед ним. Давно немає маленького вагончика з тиром, куди ми частенько завертали дорогою зі школи та де принадно пахло чимось металево-тривожним і цибатий дід ретельно відраховував свинцеві кульки й допомагав зарядити рушницю.

А зовсім недалечко від мого будинку стоїть непримітна двоповерхова будівля, де зараз розмістивсь один із безлічі однотипних генделиків нашого міста. Колись же тут, на другому поверсі, у приміщенні «Будинку природи», серед опудал диких кабанів, борсуків та навіть вовків, у невеличкій залі працював відеосалон. Із допотопним кольоровим «Електроном» та різнокаліберними стільцями, із гнусавим перекладом голівудських кінохітів та десятихвилинним блоком диснеєвських мультфільмів. Пізніше тут же, на першому поверсі, відкрилося невеличке кафе «Мальвіна», де робили найкращі у місті торти з чорносливом, від котрих просто віднімало мову, такі вони були смачні.

Влітку ми з братом подовгу гостювали у бабусі – вона жила на околиці мікрорайону Ракове, на березі річечки, котра, як я дізнався пізніше, мала дві назви. Хтось називав її Кудрянкою, а десь писалося Самець. Там, на самій околиці міста, в оточенні приватного сектору, я малим ще застав у роботі невеличкий цегляний завод, від котрого зараз не лишилося навіть високого димаря, хоч він іще довго стояв самотою після демонтування заводу. Тоді, пробираючись на територію крізь діру в паркані, я навіть не міг собі уявити, що насправді завод неймовірно давній, бо збудований ще у 1870-х поміщиками із сусіднього села Книжківці, котре тепер також є мікрорайоном міста. Я насолоджувався безкоштовною газованкою із синього автомата та зачудовано витріщався на розпашілі печі, де випікалися, наче коржі хліба, цеглини.

А зовсім поруч із бабусиним будинком було величезне розлоге поле, що його всі називали «старим аеродромом», хоча лише в дальньому його куті стояли на вічному приколі кілька «кукурудзяників», і якось я навіть став свідком невеличкого авіашоу. Неторкане різнотрав’я, безліч вертких ховрахів та величезний обшир старого летовища манили нас безліччю пригод.

Пізніше поле розподілили між приватними забудовниками та потужним заводом «Адвіс», де на той час працювала моя мама. Нові корпуси виросли за кілька років, але так і не стали до роботи, надовго перетворившись на мовчазних привидів, бо країна, у становленні незалежності, переживала не найкращі свої часи...

Так, погоджуся, це не принади для туриста, це просто повернення у дитинство, не захаращене дорослими клопотами, але згодом усе це спричинилося до того, що я зацікавився рідним містом та рідним краєм, захопився подорожами та по-новому поглянув на непоказні вулиці «міста без історії», котре виявилося несподівано цікавим і давнім, але спотвореним ідеологією та політикою, людською байдужістю, із занехаяними красотами та «розбазареним» потенціалом, де на догоду прибуткові нехтують пам’яттю та мораллю.

Проходжу вулицями міста, заїжджаю у найдальші закутки мікрорайонів, і з глибин пам’яті зринають спогади, повертають мене у дитинство та юність, розповідають власні історії, котрих назбирується дедалі більше, доки одного разу не розумієш, що їх вистачить на грубеньку книжку, а то й не одну, адже рідне місто має багато що розповісти.

Джерело: http://tyzhden.ua/PrivateUrbanStudies/188672